Богдан Ярошевський та його УСП

Ігор Гирич

Українська соціалістична партія, до якої входили українці польського походження, – український аналог Польської партії соціалістичної (ППС) [45]; була партією самостійницького спрямування. Про це пише і Є. Чикаленко у своєму щоденнику [46]. Постала вона майже одночасно з РУП у 1901 р. Вона невдовзі з’єдналася з РУП, але через рік відновила свою організаційну незалежність. І, як вважав А. Жук, сталося це якраз через те, що у 1904 р., після початку розколу, РУП-УСДРП взяла курс на федералізацію Росії та автономію національної соціал-демократії і відійшла від самостійницької ідеї [47].

УСП Б. Ярошевського не користувалася серед широкого загалу молоді такою популярністю, як РУП. По-перше, її складали римо-католики, споль-щені українці. Українці православної традиції сприймали їх за “поляків” і воліли мати свою “етнічну” представницю. Нею сприймалася РУП. С. Єф-ремов давав і інше пояснення слабкої підтримки УСП. Нетямущу молодь приваблювали в РУП універсальність і ідеологічний “примітивізм”. “Солідніша і видерженіша” УСП Б. Ярошевського “не мала жодного успіху, ниділа й хиріла, аж поки не злилася з РУП («РУП випив СУП», – писав один ерупівець)” [48].

Періодичні видання і прокламації Б. Ярошевського при всій соціальності робили наголос на національній проблемі. І в цьому сенсі були більш українськими, ніж москвофільські, як оцінював С. Єфремов, газети і брошури РУП [49].

Ще від часів Першої російської революції Б. Ярошевський, примкнувши до “Ради”, де очолював польський відділ, перейнявся позицією УРДП та ТУП, відійшовши від соціалістично-класових позицій. А в листах до М. Грушевського, написаних у 1914 р., Б. Ярошевський уже відстоює федералізм України як політичну програму, що було програмною метою ТУП, і гостро критикує В. Липинського за самостійництво в українському питанні [50]. В одному з листів Богдан Ромуальдович писав:

“Як тільки такий українець [В. Липинський. – І. Г.] польського походження з’являється «самостійником» на польський кшталт, не виносить «москалів», мріє про спілку Польщі і України, звернуту проти Москви, австрофіл, германофоб, то для мене ясно, що він міркує цілком як поляк. Для поляків такі думки, може, спасенні, а для нас вони не годяться” [51].

Б. Ярошевський не сприймав соціал-демократизму через його догматизм і авторитарні методи партійної побудови. А також, мабуть, через класову нетерпимість та ідеї розпалювання всередині нації вогнища класової боротьби. Тому він орієнтувався на зразки європейського соціалізму. Такий соціалізм сповідували польські соціалісти, такими соціалістами були й ТУПівці. Найближчими приятелями Б. Ярошевського, як і Д. Дорошенка, булиМ. Левицький, С. Єфремов, Ф. Матушевський, М. Грушевський (останнього Богдан Ромуальдович висував навіть на Нобелівську премію).

З В. Липинським у 1908-1909 рр. Б. Ярошевського звела якраз його національна позиція у суспільних питаннях, що переважала вузькокласову проблематику. Ця ідея рухала і В. Липинським, для якого до 1917 р. консерватизм як один з напрямів загальнонаціональної боротьби мав підрядне становище. Вони разом видавали “Przegląd Krajowy” у 1909 р. Але територіальної ідеології В. Липинського Б. Ярошевський не розумів і не поділяв, вважаючи, що В’ячеслав Казимирович, крім українців, власниками українських земель хоче зробити ще й польську шляхту. Тому можна казати, що рудименти класової свідомості в Б. Ярошевського залишалися. Він також слідом за українськими народниками поняття “нація” мислив в етнічних, а не територіально-консервативних (державницьких) категоріях.

За пріоритет національного над класовим Б. Ярошевському також дісталося як “опортуністу” від Л. Юркевича. Левко Йосипович після часів “Доброї новини”, яку редагував до 1904 р. Богдан Ромуальдович, останнього соціалістом уже не вважав, за те, що той був співробітником редакції “Ради” [52]. Своїм завданням Л. Юркевич вважав гуртування справжніх марксистів-соціал-демократів і звільнення партії від лібералізму і націоналізму. Представником лібералізму і вважав Б. Ярошевського Л. Юркевич.

Примітки

45. В. Дорошенко прямо пише, що УСП було “пробою пересадити ППС на український ґрунт” (Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. – Відень, 1917. – С. 37).

46. Чикаленко Є. Щоденник 1907-1917 рр. – Т. І. – С. 7.

47. Жук А. Українська соціалістична партія (1904-1905) // Збірник “Української літературної газети”, 1956 р. – Мюнхен, 1957. – С. 217, 230.

48. Єфремов С. Про дні минулі. – С. 87-88.

49. Там само. – С. 88.

50. Гирич І. Конфлікт між В. Липинським і Б. Ярошевським у тижневику “Przegląd Krajowy” (Листи В. Липинського до Б. Ярошевського (1910) та Б. Ярошевського до М. Грушевського (1914)) // Український археографічний щорічник. – 2009. – Вип. 13-14. – С. 658.

51. Там само. Але варто ці слова розуміти під кутом зору великого конфлікту між обома політиками. Добре відомо, що В. Липинський не був австрофілом, а навпаки, пропагував завжди спирання на власні сили і критикував австрофільство в засаді, погоджуючись лише з тактичним австрофільством. Сам Б. Ярошевський був поляком за першою культурною належністю. Був спочатку членом ППС. І напевно його початкові самостійницькі інтенції були подиктовані польськими пепеесівськими впливами. ППС була єдиною польською партією, яка визнавала українську самостійність і пропагувала цю ідею серед українців. (Див.: Липинський В. Листування. – К., 2003. – Т. 1. – С. 635 – 636).

52. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 367. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 19-20.