Дмитро Донцов

Ігор Гирич

Особливу роль у суспільно-політичному житті України до 1914 р. відіграла постать Д. Донцова, яка заслуговує на окреме місце в середовищі української соціал-демократії напередодні Першої світової війни. Його публічні виступи 1913 р. на студентському з’їзді у Львові, брошура “Модерне москвофільство”, низка інших публіцистичних виступів стали вибухом бомби для свідомості пересічного українця. Ці виступи, вплив його писань на формування самостійницького світогляду мас мали куди більше значення, ніж брошура М. Міхновського, що з’явилася 13-ма роками раніше. Суспільство підросійської України стало готовим сприйняти ідеї самостійності лише за рік до великої війни. Д. Донцова обожнювала українська молодь, його іменем застрашував російське суспільство П. Мілюков, застерігаючи від байдужого ставлення до українського питання. Це ще було за десятиріччя перед тим, як Д. Донцов став кумиром західноукраїнської молоді і прапором національно-визвольної боротьби 1930–1950-х рр.

Про батька українського інтегрального націоналізму склалося таке враження, що він від самого початку своєї діяльності був переконаним націоналістом. Насправді не все було так однозначно. В дійсності Дмитро Іванович на першому етапі своєї суспільної і публіцистичної кар’єри був не лише соціал-демократом, а й ортодоксальним марксистом, прибічником позиції М. Порша – Л. Юркевича в УСДРП.

Навіть самостійником він став пізніше за В. Липинського і А. Жука. Ще у 1912 р. він не наважувався виступати проти генеральної лінії ЦК УСДРП, а в 1909 р. критикував А. Жука за друкування у “Праці” опортуністичних статей В. Степанківського, де “підноситься до небес попівський соціалізм, який проповідує гармонію труда і капітала, осуджує класову боротьбу” [63]. У листі до В. Липинського А. Жук так характеризував тодішнього Д. Донцова:

“Був дуже «ортодоксальним» марксистом, страшно лаяв українське «дрібно-міщанство» в «Нашому голосі» (1910-1911 рр.). В тім же часі почув себе винахідцем українського «сепаратизму»… Коли я заснував в перших днях по вибуху війни СВУ, реалізуючи Вашу ідею, то і Донцова притяг до сеї справи… Зробили ми його навіть головою Союза. А він взяв собі в голову, що справді є родоначальником і українського сепаратизму, і українського самостійництва” [64].

Як і О. Скоропис-Йолтуховський, але раніше, ще у 1917-1918 рр., Д. Донцов приєднався до гетьманської партії. Був на службі в Українському телеграфному агентстві за П. Скоропадського. У 1920 р. В. Липинський сподівався його залучити в УСХД, але між ними були принципові ідеологічні розходження. В. Липинський вважав, що держава монархічна і консервативна мусить збудувати українську націю, Д. Донцов став засновником націоналістичної політичної думки, згідно з якою нація будується за етнічним принципом і веде боротьбу за свою національну державу [65]. Обидва стали лютими критиками, з одного боку, монархізму, з другого – націоналізму. Думання Д. Донцова можна вважати аналогом класової боротьби навиворіт. У ньому цілковито перемогла національна складова свідомості, і вона цілком заповнила собою його колишню класово-партійну сутність.

Примітки

63. NAC. – Vol. 4. – F. 5.

64. Липинський В. Листування. – Т. 1. – С. 842 (лист від 3.05.1926 р.).

65. Етап спроби пошуку компромісу між В. Липинським і Д. Донцовим відображений: Там само. – С. 572-578.