Молодоукраїнці Микола Залізняк, Володимир Степанківський, Володимир Кушнір
Ігор Гирич
Молодоукраїнці складали за А. Жуком ніби окрему групу, яка оформилася в результаті березневих нарад з постання “Вільної України” 1911 р. Це була група т. зв. австрофілів, яка для здобуття незалежності покладалася передусім на сторонні сили. В. Степанківський називає у листах до А. Жука молодоукраїнським весь напрямок, що репрезентував самостійність. У 1912 р. він створив “Молодоукраїнський комітет” [58], який, одначе, дальшої активності не розвинув.
Австрофіли В. Степанківський, М. Залізняк, В. Кушнір самостійницьку акцію пов’язували відразу із зацікавленою стороною, якою в разі конфлікту з Росією виступала Австро-Угорщина. Цим вони відрізнялися від самостійників у засаді В. Липинського і А. Жука, які австрофільство позитивно сприймали лише як тактичний крок. Тому перші троє під час тривалих листовних і особистих переговорів протягом 1911-1912 рр. принципово наполягали на назві органу і групи “Визволення України”. Проте важко заперечити слушність думки В. Липинського про те, що визволення ще не означає волі, тобто незалежності для України. “Визволитель” ще може цієї волі і не дати [59]. А. Жук пояснював таку принципову настанову австрофілів якимись невідомими домовленостями в німецьких і австрійських політичних колах. Очевидно, вони здійснювалися через В. Кушніра, який був редактором віденського журналу “Ukrainische Rundschau”, що ставив за мету ознайомлення Європи з українською справою.
М. Залізняк – теж емігрант з Великої України, визнавав себе есером, з есдеками А. Жуком і В. Степанківським його єднала ідея української самостійності. На відміну від А. Жука, Микола Кіндратович відзначався духом авантюризму. У часи СВУ він намагався зацікавити австрійську розвідку ідеєю підняти протиросійське повстання на Кубані, для чого навіть планувалася висадка десанту. Діяв у СВУ на власну руку, через що увійшов у конфлікт з А. Жуком і вийшов з організації, заснувавши власну політичну акцію.
В. Степанківський, за визначенням В. Винниченка, “людина темних дєлішек”, теж не визначався стійким характером. Перебував під впливом людей з грошима. Ще 1911 р., живучи у Львові, почав ознайомлювати англійські видання з українською справою. Англія справила величезний виховний вплив на В. Степанківського. Він наочно переконався, що для робітництва Великої Британії класова боротьба не має жодного практичного значення, пролетаріат добивається економічними домовленостями з підприємцями значно вигідніших умов для існування, ніж у бідних країнах пролетаріат від своїх працедавців. У “Нашому голосі” від друкує статті про становище англійських робітників, у яких стверджував, що реальний поступ заперечує класову боротьбу. Англія зробила з нього молодоукраїнця, змусила відмовитися від партійної вузькості і марксистського доктринерства. Він писав:
“… Нема такої теорії, котра була б так очевидна, щоб нею перейнялися всі члени партії; теорії ростуть, розвиваються і падають, але партія все мусить існувати… Партія отже, згідно з англійським розумінням справ, мусить бути понад теорії окремих партійних елементів [натяк на роль Л. Юркевича в УСДРП. – І. Г.], вона мусить мати в собі універсальну раційність, прийнятну всім її членам, незалежно од їх світогляду” [60].
У партійній роботі В. Степанківський був залежний від Л. Юркевича, орієнтувався на кошти останнього. Жив за його рахунок у Швейцарії. Це не завадило В. Степанківському стати одним з ініціаторів молодоукраїнського руху. Проте перша активність на ґрунті молодоукраїнства не мала широких наслідків у перспективі. Вже перед війною він знову зближується з Л. Юрке-вичем, а під час війни редагує в Лозанні франкомовну газету “L’Ukraine”, яка тримала “протиесвеушний” курс Юркевичевої “Боротьби”. У 1915 р. разом з М. Тишкевичем і М. Цеглинським В. Степанківський заснував Українське пресове бюро в Лозанні [61].
Після української революції 1917-1921 рр. здійснив черговий кульбіт, ставши прихильником гетьманців і “близьким приятелем” В. Липинського. їздив на авдієнцію до П. Скоропадського до Берліна в 1921 р. [62] Але й у гетьманців він затримався не надовго, поволі сходячи з політичного олімпу
Примітки
58. Жук А. Як дійшло до заснування Союзу визволення України. – С. 139.
59. Лист В. Липинського до А. Жука і всіх учасників наради від 22-27 березня 1911 р. був частково зацитований у збірнику “Визволення” в статті “До історії української політичної думки перед світовою війною” (1923) {Липинський В. Листування. – Т. 1. – С. 742).
60. Коваль [Степанківський] В. Національні питання та робітництво в Англії // Наш голос. – 1911. – 3. -Лютий. – С. 207.
61. Адамович С. Наддніпрянська політична еміграція в суспільно-політичному житті західноукраїнських земель (1914-1918): Автореф. дис…. канд. іст. н. – Чернівці, 2003.
62. Осташко Т.