Справа з Липинським [3]

Додам ще, що в розмові зо мною, після мого приїзду, Липинський казав, що він мусів так писати, бо я лишив його з самими поляками і що значить я тому винен, що так писалося… (так!). Поки одначе відбулися всі ці розмови, я зараз же по приїзді, довідався через що власне “Przegląd” мав упасти. Виявилось ось що. Я вже казав вище, що у “панських” (“obywatelskich”) синів, виховання у зовнішній слухняности, в пошанї, тільки для зовнішних форм, житя, життьова енергія мусить якось себе всеж таки показати. Звичайно вона виявляється в усякого сорта гульнї і часто доводить до хронїчного пияцтва і розпусти. Це власне було з Липинським. Людина здібна, з темпераментом, він запевне інстінктівно шукав якогось виходу і знайшов його в гульнї. Пиячив і гуляв ще в ґімназії, потім відбуваючи військо наробив такого, що батько, як менї відомо од приятелїв Липинського, заплатив за його за один рік 5 чи 8 тисяч (докладно не пам’ятаю) довгу. У Кракові під час унїверситету, він так саме гуляв аж до останнїх часів, тільки вже обережнійше і дешевше, бо маєток в їх не великий, а ще двох братів на цей маєток. Про все це знають всї його близькі знайомі поляки, добре знає п.Вольська, яка одначе каже, що такій талановитій людинї, як Липин[ський], треба все прощати. Воно б так здавалось з боку, бо це справа особиста, така чи иньша вдача, якби одначе ця “вдача” не вплутувалась в громадські справи і не псувала всього. Сполученя у Липинського хворого до божевілля самолюбія k1, (на мою думку це псіхоз з приводу алкоголїзму), з пияцтвом і розпустою погубили всю справу “Przegląd’у” і можливість використати для українського культурного дїла прихильнї до цего панські елєменти. По моєму приїзді у Київ зараз же п. Вольська, приятель Липинського Станєвич, Радзєйовський і всі, що були близько “Przegląd’у” почали менї розказувати, що весь час (од приїзду Липинського в квітні у Київ до останніх днів трівало безпробудне пияцтво і гульня, а властиво гульня зо всіма її проявами. Як казала тоді пані Вольська, редакція була властиво в “Олїмпі” і “Аполло” або “Шато”. Липинський зв’язався з якоюсь “Марусьою”, хористкою з “Шато”, купував її дарунки, возився з нею по місті і т.п. За ці гроші, що вони витратили, а властиво Липинський, можна було ще два “Przegląd’и” видати. Бували такі випадки, що Липинський мусів телєграфічно просити батька, щоб вислав кілька сот рублїв для розплати за якісь “гонорові” довги. Панї Вольська і иньші “wielbicielki talentu Lipinskiego” ходили навіть до “Шато” на “вистави”, щоб подивитись на ту “Марусю”. Але пани-видавці не так поблажливо дивились на ці речі. Вони цілком слушно гадали, що при таких умовах нїякого ладу в редакції не буде. Правда Липинського нїхто про якісь фінансові надужитя не підозрював і дійсно таких надужить не було. Я сам перевірив всі рахунки і знайшов усе в порядкові. Натомість було страшенне недбальство в адміністрації. При такому недбальстві найцікавійший журнал мусів би упасти. Про поширеня часопису недбали, з оповістками також було зле. Мало того, бувало так, що якийсь добродій надішле передплату, а вони не запишуть адреси і згублять відтинок переказу. Потім надходили лайливі картки, часто без адреси, так що невідомо було навіть перед ким виправдовуватись і кому почати слати журнал.

Управитель m1 маєтку гр. Юрія (?) Тишкевича, того, що збірався дати 30 тисяч руб. на українську школу, (призвища управителя не пам’ятаю, бо при менї він уже не з’являвся), дав був для редакції, чи “редакторів” “Przegląd’у” частину свого помешканя, котре стояло порожнє. Оджеш Липинський одного разу так напився, що дістав якогось “шалу”: потрощив стільчик, пообливав чорнилом стіни і вчинив такий бешкет, вибігши в одній білизнї на вулицю, (на щастя це було дуже рано), що їм нїчого не зоставалось, як вибратись з цего помешканя. Такі речі прихильників для “Przegląd’у” не єднали. Потім одсунуто неодповідного поведінкою Липинського також технічного управителя Тишкевича, Жураковського. Жураковський – товариш Липинського з Кракова і мав великий вплив на головного управителя і може самого Тишкевича, але усунувся через поведінку Липинського n1. Просто розпука брала, пересвідчившись, яку чудову змарновано нагоду. Така нагода ледве чи коли удруге буде o1.

Тимчасом панї Вольська склала такий проект: випхати Липинського до Кракова, хай він тільки шле статьї, а я щоб був за редактора і адміністратора. Липинський начебто на це згодився, але за цей місяць, який він був у Київі разом зо мною, я глибоко пересвідчився, що він прямує до того, щоб “Przegląd” не виходив: “Нема мене, нема і “Przegląd’у”, так він собі міркував. Перш за все гроші. Саме власне тоді панї Монтрезор дала на “Przegląd” 1000 рублїв. Цї гроші зараз же розійшлися, бо було багато довгів. Обнявши адміністрацію, я тільки “понюхав” ці гроші і зараз же мусів усі роздати. Це не перешкодило Липинському казати потім, що я вернувся до “Przegląd’у”, бо прочув про 1000 руб…. (Нічогісенько до речі про це я не знав і зрештою, що це за гроші 1000 руб.!). Треба при тому знати, що власне Липинський забрав останні двісті, чи навіть більше рублїв з цих грошей. У нас (в “Przegląd’і”), було 120 рублїв, котрі позичив “Przegląd’ові” батько Липинського і запевне нїколи б не відбирав.

Оджеж якось у вереснї Липинський приїхав п’яний до мене до редакції, з “Аполло” чи “Шато” і примусив мене віддати йому ці гроші. На яких правах ці гроші були дані я не знав, бо це було не при менї. Радзєйовський і, здається, панї Вольська казали, що Липинський мав право забрати ці гроші. Потїм, вже перед виїздом до Кракова, в кінці вересня, Липинський взяв гонорар за статьї, щось коло 100 рублїв. Він мав писати без плати, але я сам запропонував йому заплату, на перший натяк про це з його боку, бо инакше він не мав би за що виїхати. І після цего всего він шельма розказував, що мене до “Przegląd’у” притягли ці 1000 руб.

Взявши останні гроші, він рівночасно написав до голов[ного] видавця Федоровича, що нам грошей не треба, бо маємо 1000 рублїв… Перед тим видавцям був посланий касовий звіт, після якого у нас (без цих 1000 руб., що вплинули потїм), зоставалось в нас 33 рублї з копійками. Але балансу не послано і про довги нїчого не писали. Таким робом видавці могли думати. Що справді ми забезпечені. Далї відбулось зібрання в Житомирі (я там не був), на якому хотіли скласти гроші (запевне скілька сот рублїв), але Липинський не допустив, бо, сказав,: “Не випадає одразу людей обдирати, ми приїхали тільки для поширеня нашої ідеї”. Панї Вольська дуже цему дивувалась, але я не дивувався, бо знав до чого Липинський прямує. Поїхав він до Кракова і по дорозі мав бути у Львові у Шептицького і взяти та прислати призначенї для нас 1000 корон. Замість грошей одержую лист, що він не був у Шептицького, бо уважає, що “Przegląd” цілком не відповідає ідеям Шептицького (?!) і таким робом ми не маємо морального права брати у Шептицького гроші (так!) Все це прямувало до того, щоб убити “Przegląd”, щоб він без Липинського не виходив, а позаяк з Липинським також не міг виходити, то значить “Przegląd” мусів упасти. Якось в той час менї переказували такий вислїв Липинського: “Ярошевський думає, що хтось буде для його видавати газету, щоб він міг бути редактором”. Тимчасом я ще при першому конфлїкті писав до Липинського, що як він уважає мене нездатним на редактора, то нехай одверто скаже і сам редактірує, а я готов вести тільки один український відділ і до редакції не мішатись. На це він одповів не щирим запереченєм, бо для його очевидячки така неясна сітуація була найзручнійша. Захитавши, де міг тільки, фінансову основу “Przegląd’у”, Липинський задумав захитати також і мій моральний “престіж”, щоб показати видавцям: “Ось ви закликали Ярошевського, а він такий самий як і ми”. Після мого приїзду (у серпні 1909 р.) я застав такий звичай. Вечером редакція йшла до каварнї, де відбувались всякі наради і зустрічі. Після каварнї усі йшли на вечерю до ресторану. Звідсіль я подавався до дому, але Липинський не було дня, щоб не тягнув мене з собою і другими до якихось “злачних міст”, намовляв всіма силами і виразно був невдоволений, що я відмовлявся. Це менї здалось підозрілим, бо сістематично повторялось кожний раз, як я пішов з ними до каварнї чи на вечерю. Вони звичайно до години 9-ої ранку лазили по всіх усюдах, аж до люпанарів включно. Якось одного дня Радзєйовський написав рахунок, на якому було виписано, скільки хто має заплатити, бо в той день, чи радше ніч, він платив за всїх і на другий день з ним мали розрахуватись. Коло кожного призвища стояла сума довгу. До цеї лїсти вони “тріумфально” вписали і мене за вечерю і хоч я розплатився за цю вечерю, але вони, а радше Липинський, рахунок сховав сховав на знак, що ми всі “разом” були. Це дрібниця і страшенна дурниця, але дуже характерна. Остаточно переконався я про наміри Липинського ось після якого випадку. Ми наймали три кімнати у приятельки панї Вольської, панї Зволїнської. Секретар (Бульба) і я займали по кімнаті, за котрі самі платили, а в третій, великій, була редакція. Довідавшись, що у них творилось, я зараз же після приїзду, в серпнї, застеріг собі, щоб у редакції не піячили та не запрошували підозрілих “панночок”, бо й це бувало. У Зволїнської було троє дітей, дівчинка і хлопчик в ґімназії і вона могла мати слушну претенсію, а зрештою чи редакція є місцем для учт Бахуса і Венери? Тимчасом якось ранком о 6-й Липинський і Бульба приїзжають з “Аполло”, чи “Шато” і привозять з собою кокотку висшого Ґатунку. Обидва вони були на підпитку, але не п’яні і цілком притомнї. Ввалились всі до мене в кімнату і ця “дама” почала вимагати, щоб я заплатив її 10 руб. За цих панїв. Я дав їм гроші і вони поїхали, але перед тим наробили такого галасу (навмисне), що збудилась Зволїнська і зустріла у передпокої всю цю чесну компанію. У день вони поясняли менї, що це був такий “жарт”, як тільки я одначе пішов до панї Вольської, вона зараз менї сказала, що не сподівалась, щоб при менї знов відбувались такі речі. Тоді я, зібравши все до купи, зрозумів, що це був не “жарт”, а провокація. Треба було одразу покинути “Przegląd”, але я надіявся, що Липинський виїде, а Бульбу я рішив викинути і таки викинув, скористувавшись скрутним грошевим становищем “Przegląd’у”. Липинський нарешті в кінці вересня виїхав до Кракова. Я сподівався, що він принаймні статьї буде нам слати. Як здібний публїцист і вже відомий він був нам потрібний, бо зрештою не було кому писати. Менї дуже тяжко було писати в такому часописови і я писав мало, а опріч мене із сталих [авторів] був тільки Радзєйовський (польський відділ) і типовий “журналїст з ножичками” Бульба. Але Липинський не надіслав анї одної статьї і все мовчав, хоч тимчасом вийшло вже два числа 9 і 10. Фінансове становище “Przegląd’у” було фатальне. Якби не панї Вольська і покійний Юркевич (дав 100 руб.), то ці два числа нїколи б не вийшли і Липинський добивбися свого. Я поробив усякі ощадности. Викинув Бульбу, – секретаря, – вичеркнув пенсію Радзєйовського і запрпонував йому гонорар, свою [платню] зменьшив до 50 рублїв в місяць (було призначено 100, потім 75), все це одначе мало помогало. Треба було рятувати “Przegląd”. Панї Вольська запропонувала скликати знов з’їзд, але без Липинського цего не можна було зробити. Після 10-го числа він нарешті обізвався і запитав мене (в падолисті), чи не приїхати йому знов у Київ. Лист видався менї якийсь инший, начебто він надумався якось инакше поводитись. Ми порадились з паньою Вольською і я написав, щоб він приїхав. Приїхав у падолисті Липинський, ми спільно видали подвійне число 11-12, повторились всі давні історії, інтриги, гульнї Липинського і т.п.

Нарештї зібрався з’їзд і вирішив заплатити довги, (на 11-12 ч.ч. ми гроші позичили) і закрити “Przegląd”. Липинський запропонував, щоб видавати місячник. Я так зрозумів, що він хоче редактірувати журнал з Кракова, а менї доручити адмінїстрацію. Але я на це не міг згодитись з двох причин:1) Рішучо переконався, що Липинський не здатний на самостійного редактора; 2) Пересвідчився остаточно про його перфідію і взагалї неможливу вдачу. Ми листувалися з собою майже до формального розриву дуже чемно і чуло, але все це була бляга, при чому ініціятива цеї чемности і чулости завжде виходила з його боку. Почали з “Шановного Добродія”, потім він до мене “Вельмишановний” і я його; він до мене “Високоповажний” і я його; згодом він перейшов на “Дорогий Товаришу” і я на це мусів перейти, але як він почав писати “Дорогий та Любий Товаришу”, то я вже так не одвічав, бо “любим” він менї нїколи не був… Вся ця облуда обридла менї до неможливости. Як контрпропозіцію я висунув “Альманах”, але не такий, як він видав. Я хотів, щоб це був альманах виключно публїцистично-агітаційного змісту з історією групи Антоновича, нарисом нашої групи, “Добр[ої] Новини”, (в цензурних рямцях), історією новітнього напрямку, з статьями про український рух і т.и. Я сподівався, що Липинський збере історичний матеріал, ми у Київі таки видамо. Але тимчасом, хоч ми і умовились, і все на зверх наче б то було як слід, я добре бачив, що з цего нїчого не буде. Липинський виразно прямував до цего, щоб все забрати до Кракова і там самому видавати.

Разом з тим аж тепер докладно вже стало менї відомо про всі брехнї щодо мене Липинського про всі його інтриги і заходи. Я ще перед його виїздом вирішив порвати з ним усякі стосунки, але хотів зробити це листовно, щоб уникнути неприємної сцени. Так і сталося, а далї почались ті історії, про які я писав в початку цего листа. Мушу навести ще два епізоди з наступних подій. Якось незабаром після того, як я одмовився од знайомости з Липинським з’явились знамениті “ревеляції” Раковського [14] і деякі варшавські газети висловили здогад, чи не той це Липинський у спискові Раковського, що написав брошуру “Shlachta na Ukrainie”. У перших хвилинах менї здалося, що ці ревеляції задумана і планомірна робота польських націоналїстів. Так не тільки я думав, але й багато иньших. Потім виявилось, що це виключно афера Раковського і ласого на сенсації “Kurjera Warsz[awsk’ого]”, а иньшим польським газетам здалось небезпечним піддержувати далї цї ревеляцїї, хоч може вони цего і бажали, і в кінці кінців навіть більшість польських газет поставилась до цих ревеляцій з певною “резервою”, боячись запевне суду. Щодо наших і російських часописів, то, як пану Професорові відомо, всі вони одразу виястнили абсурдність і безосновність цих “документів”, не вартих найменьшої уваги. В першій хвилинї одначе було написано з цего приводу чимало статей і між иньшим я також написав дві чи три статьї в “Раді” [15] і в одній з них боронив Липинського, доказуючи, що в 1905 р. він не міг бути на якомусь там з’їзді, бо нїхто його не знав тоді і не міг йому нїчого доручати. Але Липинський очевидячки захотів зробити собі з цеї справи рекляму (і таки зробив!). Вже все втихомирилось, всі дали собі спокій з Раковським, аж тут приїжджає до Київа приятель Липинського, Станєвич, як я вже казав, дуже порядна людина, але під страшенним впливом Липинського. Приїхав, скликав зібрання колишніх учасників “Przegląd’у” і запропонував, щоб ми склали адресу, зібрали підписи і доручили цю адресу Липинському. У цій адресі ми повинні були звеличати Липин[ського], як суспільн[ого] діяча і протестувати проти наклепів Раковського. Я взяв голос, сказав, що на Раковського нїхто не звертає уваги і висловив одверто думку, що очевидячки Липинський хоче зробити собі в цей спосіб рекляму. Станєвич одразу замовк і не боронив уже цего проекту. Це мене вже цілком упевнило, що дїло виникнуло з ініціативи самого Липинського. Потім Липинський рішив позивати ті польські газети, які пустили чутку, що може це він у спискові Раковського. Чи треба було позивати, того не знаю, може і треба. Але все дїло обернулось в рекляму Липинського. Замість довести до суду, помирились і польські газети взяли свої слова, щодо особи Липинського, назад, одначе тільки щодо його особи. В цей спосіб, на мою думку, надано значіння документам Раковського. Шкода тільки, що на це нїхто не звернув найменшої уваги. Хтось був обізвався в “Раді”, що. Як це так? Мали судитись і помирились, але цего опонента, (не знаю хто це такий, бо я тоді вже був у Закопаному). Заглушили хвалебні гімни приятелів Липинського. Між иньшим названо його талановитим українським публїцистом і ученим. Це було тоді, коли він написав тільки одну брошуру і нї одної дійсно наукової праці, а формально він не скїнчив унїверситета і нїякого “ученого” титулу не має.

Весь цей епізод я навів, як доказ, що вся діяльнїсть його базірується на страшенному самолюбії, а справжнього українського почутя у його стількі, скільки у кожного пересїчного правобережного панича-українофіла з польською псіхологією. Ця псіхологія для мене безсумнівна. Як тільки такий українець польського походження з’являється “самостійником” на польський кшталт, не виносить “москалїв”, мріє про спілку Польщі і України звернуту проти Москви, австрофіл, германофоб, то для мене ясно, що він міркує цілком як поляк. Для поляків такі думки може спасенні, а для нас вони не годяться.

Я сам з великим трудом, крок за кроком, позбувався цего впливу польського патріотичного вихованя. Застерігаюсь, що я зовсім не проти польсько-українського порозуміння, навпаки, але це порозуміння мусить спіратися б на користну для нас полїтичну плятформу, себто на федералїзмі. На жаль не має зараз нїодної польської партії, яка б проповідувала цей програм федералїзму на грунті російської державності і сістематично його проводила. Дехто сподівався і я також, що з так званої лївиці, котра одкололась од П.П.С., вийде така спілкова партія, але тимчасом вони опинились в обіймах російських есдеків-централїстів. Чи мають вони який вплив в Польщі, з боку полїтичного, не беруся з певністю казати. Тут в Закопаному я здибав тільки правіцовців (самостійників), котрі, розуміється, кажуть, що сила на їх боці. Здається, одначе, що таки справді самостійники мають більший вплив. В Польщі самостійництво виросло з грунту, а у нас це тимчасом тільки доктрина, навіяна, або польським впливом, або крайнім націоналїзмом (Н.У.П.) [16].

Одбився я трохи од теми мого листа і вертаю до неї. Для характеристики Липинського подам ще один епізод. Його дуже кортіло доказати, що я не мав рації зривати з ним стосунки. Скористувавшись слабим характером моєї жінки, він запросив її сам, чи через когось, до чужого дому, здається до Матюшенків і там начебто моя жінка підписала “резолюцію”, що я не маю рації. І це він зробив, знаючи дуже добре, які наші семейнї стосунки. Ще в 1909 р. на його адресу в Кракові йшли листи до мене од п.Ольги Цїпановської з Перемишля в справі Марусі, окрім того він знав ще деякі иньші обставини u1 і проте не вагався таке вчинити! Чи не характерне, що це за людина!

Після цего він до останнїх днів де може, там менї шкодить і головно намагається принизити мою особисту вартість, щоб зменшити цінність того, що я міг би колись, як він запевне боїться v1, про його розказати. В Закопаному я мав тут одну історію, з приводу якої було сила спльоток. В суті речі я можу не тільки не соромитись цеї історії, але навіть гордитись нею. Але пан Липинський підхопив всі ці глупі спльотки і “пошла писать губернія”. До помочі він добрав собі пана Рильського (Богдана), страшенно дурну людину, товариша пиятик Липинського. Про дещо я розкажу особисто x1.

Нїяково навіть про такі дурниці писати і я б на це не звертав найменшої уваги так саме як і на иньші заходи пана Липинського, якби не те, що ці заходи шкодять часом моїм дійсним інтересам, особистим і в стосунку до иньших людей. Це просто якийсь псіхопат y1. Часом він навіть не знає в чому річ, але, пронюхавши, що я хочу приєднати людей для якоїсь справи, всеж таки старається менї попсувати r1. Не даремне один його приятель, з котрим він пив брудершафт a2, висловився, що таку людину, як Липинський, треба гнати з усякої організації. Можу оджеш не звертати уваги на особисті напади звернуті проти мене, як проти людини, але не можу дарувати того, що зачіпає мене, як суспільного діяча і що шкодить моїм дійсним, хоч би й особистим, чи родинним, інтересам. З цего приводу може і треба було б якось вивести пана Липинського на чисту воду.

З усьої поведінки b2 Липинського, в стосунку до мене, наведеної в загальних рисах в цему листі, випливають ось які висновки. Котрі докладно виявляють перфідне крутійство, oблуду і брехливість цеї людини:

1). Липинський цілком свідомо, за своїх гімназіальних часів, належав до П.П.С., а фіктивно до громади (учнівської) Р.У.П., був в організації У.П.С., (себто П.П.С.), до останнїх майже днів істнуваня цеї групи (до вакацій 1902 р.) і виїхав з Київа через свої особисті справи. Нігде в той час і нї перед ким не виступав з протестом проти діяльности У.П.С. і не розходився з ними, як це зробив, наприклад, Басок. Щоб виправдатись, він надумав звалити все “съ больной головы на здоровую” і, забігаючи вперед, почав обвинувачувати мене в належности до П.П.С., хоч надто добре знав, що організаційно я до П.П.С. нїколи не належав.

2). Пияцтвом, розпустою і інтригами на грунті ненормального самолюбія, він погубив “Przegląd” і всі зв’язані з ним надії, а щоб одвернути од себе увагу, вхопився знаного способу і перенїс все на суспільно-партійний грунт, знов таки на мій рахунок. Його інсїнуації і двозначні натяки знаходили одначе у декого віру, бо він користувався своїм авторитетом розреклямованого українського “ученого” і переслїдуваного поляками (Раковський), патріота.

3). Сам пьяниця і розпустник, людина без усяких етичних прінціпів, у якої має значінє тільки зовнішня форма, не вагався скористуватися спльотками, щоб заплямити мене. Як людину і захитати віру до того, що я, евентуально, міг про його виявити.

4). Марнотрат, котрий до останнїх днів жив з батьківської ласки (тепер дістав маєток од дядька), тратив сотки і тисячі рублїв на гульну, мав сьміливість закинути менї, що я, журналїст з професії, який мусить брати гроші за свою працю, прийшов до “Przegląd’у” з “рахуби” c1.

Все це факти, які я готов ствердити і за які честію одвічаю. Оце такий “визерунок” пана “Правобережця”. Останні десятки років, на жаль, не принесли нам з правого берега нового Антоновича. Полишивши на боці письменницькі заслуги Липинського, дійсно талановитого публїциста, і оцінюючи його суспільну діяльність і вартість, можна сказати, що в останнїх часах до нашого берегу із спольщених елєментів, що не припливе, то, вибачайте або г…, або тріска… Я, як сухотний, маю повне право до назви тріски, що спалахнула коротким вогнем в часах гуртківства, а Липинському, як суспільному діячеві, цілком об’єктивно і справедливо належиться ця перша назва.

Примітки

11. Басок – партійний псевдонім Мар’яна Меленевського (1878–?) – українського громадсько-політичного діяча, що мав, як і В. Липинський, шляхетське походження. Член РУП і соціал-демократичної “Спілки”, член президії СВУ та Загальної української ради у Відні у 1914–1917 рр.

12. Станєвич Антон – адвокат з Вінниці, належав до групи українських римо-католиків, приятель В. Липинського. Представляв його інтереси на процесі проти польських газет, які звинуватили В. Липинського у співпраці з німецькою розвідкою.

13. В. Липинський писав у “Przegląd’і Krajow’ому” переважно під псевдонімом – Сivis.

14. Йдеться про колишнього агента німецької розвідки поляка Раковського, який передав для друку в польських газетах список осіб, яким ця розвідка виплачувала гроші для ведення шпигунської діяльності. Серед цих осіб зустрічаємо і прізвище Липинського, але без ініціалів. З чого польські журналісти робити висновок, що, можливо, йдеться про В’ячеслава Липинського, хоч тому на 1900 рік було лише 18 років і він ще вчився у гімназії. На захист В. Липинського встала українська преса, в тому числі й Б. Ярошевський.

15. Йдеться про статтю Б. Ярошевського “Знов «пруські марки»”, уміщену в газеті “Рада” (1910. – № 130. – 13 (23) червня. – С. 1).

16. Йдеться про Народну українську партію (УНП), створену в 1901–1902 рр. Миколою Міхновський. стояла на незалежницйьких позиціях. Висувала гасло: “Україна для українців”.