Справа з Липинським [1]

Починаю з того, як це було з тим “судом гоноровим”, од якого я одмовився. Оджеш, переконавшись не раз на протязі нашої двохлїтньої знайомости з Липинським, що він поводиться зо мною не щиро і облудно, що в очі начеб то великий приятель, а поза очі розповсюджує про мене всякі брехнї, я вирішив написати до нього лист, в лютому чи березолї 1910 р., в якому висловився, що на далї не хочу бути з ним знайомим. На це одержав величезний лайливий лист з усякими обвинуваченями на мою адресу [51] і з вимогою пояснити на суді чести, чому я порвав знайомість. На судію Липинський запрошував С. Єфремова, котрому послав копію листа до мене. Порадившись де з ким з приятелів, між іншим з Вотенбургом і братом я вирішив, що ніякий суд тут непотрібний, бо хто може мене примусити виявити, через що я не хочу бути з кимсь знайомим. Постановив лишень піти до С. Єфремова і особисто тому пояснити всю справу. До цеї розмови одначе не прийшло. b. З цего приводу я пішов ще до Фед[ора] Павл[овича] Матуш[евського], щоб поговорити з ним і можливо запросити його на одного з судіїв. Почувши деякі речі, Матуш[евський] одразу одмовився, з огляду на вельми гострий характер, якого могла набрати справа, а менї не то радив не то не радив обмежитись краще зірванєм стосунків і од суду одмовитись, навівши навіть приклад, як сам Матуш[евський] одмовився од суду з Піснячевським. Рівночасно одначе я мав таке почуття, що фактично Матуш[евський] може і вважає, що суд був би тут потрібний, але сам встрявати не хоче. Коли так вийшло з близьким чоловіком, який завжде прихильно до мене ставився, то менї не зоставалось нічого іншого, як махнути на це дїло рукою. Я написав листа до С. Єфремова, (Липинському послав копію), в котрому вияснив, що всі обвинувачення Липинського нічого не варті с., а од суду одмовився [4]. д.

На це Липинський знов одповів вимогою суду, зрікшись майже всіх своїх обвинувачень е. і базіруючись виключно на тому, що я повинен пояснити зірвання стосунків. У цему чи здається у наступному знов листі, він пропонував менї, щоб я замісто суду видав йому “квиток” чи “розписку”, що порвавши з ним знайомість я всеж таки вважаю його за чесну і порядну людину (так!). f. На ці листи я вже нічого не відписував, на скільки пригадую, або відписав тільки до С. Єфремова, котрому Липинський, “na wie”, все надсилав копії цих листів. Все це було в лютому – травнї 1910 р., а у вереснї цего ж року я довідався, вернувшись у Київ з Боярки, що Липинський оббріхує мене на всі боки. g. Тоді я надумався написати до п. професора і просити, щоб п. професор розсудили цю справу. Зробив одначе таку помилку, що не розповів усього докладно, а написав тільки про зірваня стосунків з Липинським. Нічого дивного, що од п. професора надійшла така відповідь, яку я одержав.

Тимчасом прийшла кровотеча (в жовтні), я мусів виїхати до Закопаного, хворію досі, а п. Липинський, наче якийсь псіхопат, все нові та нові брехні вигадує, мішаючись навіть до моїх особистих справ. Я би одначе не звертав на це і далї найменшої уваги. Для мене була тут важна одна річ: пояснити, що “Добра Нов[ина].” була дійсно організаційно і партійно незалежна, як ми про це казали. І тому, коли в ч. 1 “Рrzedswit’а” з р. 1909 (січень) з’явилась замітка про наш гурток, (між иншим), я порозумівся, вернувшись у Київ в осени 1909 р., з тими учасниками “Добр[ої]. Нов[и]ни”, котрі тоді в Київі були і написав коротеньку історію гуртка. Через усякі перешкоди це було поміщено аж в травні р. 1910 в ч. 5му “Рrzedswit’а”. Вирізки ці я минулого року давав п. професорові читати, а ці самі книжки “Рrzedswit’а” знаходяться також у моєму “архіві”. Що можна було і треба більше зробити? Хіба надрукувати таку саму коротеньку історійку в якійсь галицькій українській часописи і додати, що всім бажаючим можемо подати відомості, якби хто хотів більш докладно з цею справою зазнайомитись h. Але для брехунів або людей, а-що не вміють добіратись до ґрунту річей-а і цего не досить. Аджеш може хтось сказати: “не диво, що Ви і “Р[rzedswit]” таке пишете, бо це у Ваших інтересах, а чи воно правда, то хто його знає” і. Найважнішим доказом я вважаю наші писання в “Добр[ій] Новині” і брошурах, нашу діяльність, наші статьї в лєгальн[их] українських виданнях після 1905 р. і нашу участь (на жаль вельми незначну) в громадському житті (легальному). Але хто цим буде займатись і над цим думати, кого це цікавить і обходить?

Так, наприклад, що до мене, то 1-е число “Добр[ої] Нов[ини]” я написав сам од першої до останньої сторінки, і статьї, і вірші, і белетристику. Тільки назву “Добра Новина” вигадав Вотенбург. Так було через те, що ніхто інший ще не вмів писати укр[аїнськ]ою мовою. У другому числі “Доброї Новини” в статьї “Україна” (С. Загородний) я висловив свої національні погляди. Цеж саме у віршах з “Добр[ої] Новини”. Позатим я вважаю нище своєї гідності виправдуватись перед свідомими брехунами, чи перед тими численними, на жаль, у нас “туманами”, які вірять кожній першій ліпшій брехні, ані хвилинки не подумавши і не розібравшись як слід, чи це річ можлива.

Проте одначе я хотів би, як тільки буде змога, покликати на суд Липинського, щоб хоч почасти вияснити, яка погана вдача у цего чоловіка і яка це з боку суспільного шкодлива людина. Цеї шкоди к, що він учинив, може й писання його не переважать. В справі цего суду я власне хочу порадитись з паном професором. Тимчасом коротко розкажу історію Липинського і моєї з ним спільної діяльності.

Як я писав у “Przedswit’і” (№ 5, 1910 р.) в 1898–1902 рр. і потім істнували в Україні, між іншим, гуртки молоді середніх шкіл, засновані з ініціативи П.П.С. [52] До одного з цих гуртків, в Луцьку, притягнуто Липинського. Про це одначе я довідався аж в 1909 р. Це було в 1899–1900 шкільному році, бо тоді й ми на його наскочили, але не знали, що він в П.П.С. Пепеесовці вже також, раніше нас, проектували українську “партію” і підшукували людей. Серед молоді ширили вони брошури Васілєвського5 (“We wspólnenjanmie” і інші) про потребу спільної діяльності всіх пригноблених націй в Росії. Серед польсько-української молоді завжди були елєменти з нахилом до українства. Можливо, що ці брошури і одповідна агітація вплинули також на Липинського. Опріч того міг мати на його вплив, родич його, І. Волошиновський6 (“Світова Зірниця”7). Ближче одначе цего не знаю. У нас, в нашому гурткові, ще перед нашим виступом з “Доброю Новиною”, займався агітацією серед учнів студент Лісецький і од його я у перше почув, що у Луцьку є гімназист Липинський, який цікавився українськими книжками. Жалкував тільки Лісецький, що Липинський переходить до 7-ої кляси до Житомира, де ми тоді стосунків не мали е.

Тимчасом Липинський перенісся у Київ і тут його затягнуто до місцевої учнівської організації П.П.С., де він і Войцїховський ширили лїтературу П.П.С. Тоді (в 1901–2 рр.) вже П.П.С. заснувала українську філію (Див. “Przedswit” ч. 5, 1910 р.) і вони рахувались також у цій філії. Верховоди П.П.С. (у Київі) порадили їм записатись рівночасно до української учнівської громади, що була потім під впливом Р.У.П., а в 1901 р. під впливом елєментів, з яких склалось Р.У.П. і там Лип[инськ]ий і Войц[їховськ]ий ширили українські видання т.з. У.П.С. (“Нарис програму У.П.С.”, брошури і т. и.). В 1902 р. ця організація впала (Див. “Przedswit” ч. 1, 1909 р. і ч. 5, 1910 р.). Липинський поїхав відбувати військо, (скічивши гімназію власне в 1902 р.), а потім батьки виперли його за кордон на агрономію у Краків. Тут “одкрив” Липинського, як польського українофіла, – Богдан Лепкий8.

Коли це було – не знаю. Який вплив мав Лепкий на Липинського також не знаю. Знаю лишень од Василя Сїмовича, що Лепкий мав впливати в українському напрямкові на Липинського. В 1905 р. Липинський виїхав до Швайцарії (В 1904 чи 1905 був у П. Професора, про що я, здається, од Пана Професора таки довідався9). В 1907 р. чи з початком 1908 р. він опинився хворий у Закопаному і тут зустрівся з Доманицьким. Ця зустріч мала великий вплив на Липинського, який від того часу запевне, рішучо прихилився на бік українства, хоч, на мою думку, – і я це берусь доказати, він псіхологічно досі ще польський шляхтич-українофіл.

Про вплив Доманицького на Липинського я виміркував з їх взаємного стосунку і деяких иньших фактів.

Од Доманицького Липинський довідався про наші проекти видавання польського часопису в українській справі. Одразу одначе він поставив це питання так, щоб часопись видавати у Кракові та щоб він самостійно цей журнал редактірував. Все це П. Професорові запевне відомо.

Якось в маї чи червнї 1908 р. я дістав лист од Липинського з пропозіцією взяти участь в польсько-українському журналї. Я тоді був поміч[ником] секрет[аря] Харьков[ського] ун[іверсите]ту, але бачив, що буду мусів покинути посаду, бо часто хворію і таким робом міг згодитись на пропозіцію Липинського, яка перш за все давала всеж таки ідейну працю. Застерігаюсь одначе, що в глибинї душі я, на основі попередньої діяльности звомпив, чи можна в цему напрямкові щось зробити. Вся надія була в тому, що приходить новий чоловік з новими стосунками. Згоджуючись на цю пропозіцію я кермувався тим, що всеж може бути якась користь од цего дїла для укранїської національної справи. Тільки тому пішов на цей компроміс, але завжде уважав себе за “компромісового” співробітника, бо що я маю спільного з шляхтою і її інтересами. Якби в той час одначе була нагодилась якась иньша дійсно українська робота, котра б запевнювала сяке-таке істнування, то я кожної хвилини покинув би “Przegl[ąd] Kraj[owyj]” і без тих причин, які примусили мене покинути його зараз же в початках органїзації. З Липинським я умовився і зустрівся у Київі в липнї 1908 р. [10].

Ця зустріч зробила на мене таке вражіння, що властиво він не має охоти закладати цего часопису. Остаточно я так його зрозумів, що він хоче бути фактичним редактором і сидіти у Кракові. Це здалось менї річью цілком неможливою для живого дїла. Потім, коли я ближче зазнайомився з Липинським, я пересвідчився, що він на редактора зовсім не здався. Він нїколи запевне не прочитав нї одної книжки з суспільно-полїтичних наук, не мав анїякісенької журналїстичної практики, нїякого суспільно-полїтичного програму і навіть сталого і певного світогляду не тільки суспільного, але й національного. Це зараз же відбилося на його статьях в “Przegląd’і”. “Przegląd” взагалї був користний і цікавий навіть з таким змістом, але на довший час не можна було їхати на таких статьях, котрі не впливали стало на читачів в певному одностайному напрямкові і не могли через те витворити певних і непохитних прихильників газети. Липинський був добрий як один з найголовнійших співробітників, як знавець польських стосунків, а особливо польської шляхти, але нїколи як редактор. При тому це людина вихована так, як більшість панських дітей, у слухняности, (цілком зрештою формальній, бо форма у них все). Ця “слухняність” ще в дітячих лїтах убиває всяку інїціятиву. Через те одиниці енергійнї (як напр[иклад] Липин[ський]) часом чорт зна по якому виявляють цю енергію p.

Про це скажу далї. При зустрічі з Липинським в липнї 1908 р. я розказав йому всю історію заходів П.П.С. і нашого гуртка. Тоді я ще не знав, що він був “дійсним членом” пепеесівської учнівської громади і довідався про це аж в 1909 р. r Я сказав йому, що на мою думку така тактика П.П.С. була і неетична, і не практична. Розказав, як вони дурили Баска11 і як батько студента Волосевича, головного стовпа пепеесівської студ[ентськ]ої громади, обманув Баска при продажі маєтку. З цего приводу закидали студентові Волос[евиче]ві, сказав я далї Липинському, що Волосевич, порвавши зпочатку стосунки з батьком, потім з ним погодився. Все це Липинський намотав собі на вус. Я не знав, що в особі Лип[инсько]го я маю перед собою людину, котра аж надто добре знає всі ці стосунки, опріч може справи Басок-Волосевич. Зараз же на другий день Лип[инськ]ий сказав менї, що він був у Волосевича, де він (Лип[инський]) “мусів” бути, бо Вол[осев]ич жонатий з його сестрою у перших, (це дійсно так). Ця відомість, після моєї одвертости щодо Вол[осеви]ча вже тоді здалась менї чимсь підозрілим, начебто натяком, щоб я з Волосевичом часом не думав побачитись і довідатись дещо про Липинського. Але менї це тоді не було в голові, бо я не знав, що Липинський, пробуваючи в учнівській громаді П.П.С., був власне під рукою Волосевича, котрий заряджував цими гуртками. І от Липинський після цего всего потім покликався на Волосевича, як на того, котрий добре знає, що ми були залежнї, а зокрема я, од П.П.С.! Чи може бути більша перфідія?! [53] Волосевич про все це не знав, бо в 1902 р. скінчив унїверсітет і, погодившись з батьком-злодієм, одсунувся.

Далї в розмові я сказав Липинському, що був проект видати брошури з покликом до польсько-української молоді, що я написав був таку брошуру в 1905 р., але надійшли революційні часи і все це втратило значіння, бо хто тоді або й тепер, хотів би вступати до якихсь революційних гуртків. Через це брошури я не видавав. Була вона написана в дусї напрямку “Доброї Новини”, себто в дусї українського соціаль-патріотизму. (Пригадую, що на виданє цієї брошури я взяв був у пана Професора 100 корон і потім ті гроші звернув). Я запропонував Липинському, чи не взявся би він написати таку брошуру, але звернуту до шляхти з покликом до культурної праці на користь українського люду. На це Липинський сказав, що він готовить відчит та зробить з него таку власне брошуру.

Як я вже сказав вище, все це наше побачення і розмови з Липинським зробили на мене таке вражіння, що Липинський зовсім не має охоти видавати часопису і що з него нїчого не буде u.

Примітки

Оскільки цей розділ листа дуже довгий, в нашому е-виданні він примусово розділений на частини: «Справа з Липинським [1]», «Справа з Липинським [2]» і т.д. Цей поділ має чисто технічний характер.

51. NB. В місцях цього листа позначених буквами а, b, c і т. д. дам устні пояснення при побаченні, щоб не писати багато, бо не можу. – Прим. автора.

52. Наша організація (“Добра Новина”) мала свої окремі гуртки, але аґітувала і між пепеесовськими. – Прим. автора.

53. Мушу одначе завважити, що Вол[осев]ич “bona fide” міг уважати мене за пепеесовця, бо до 1902 року я з переконань таким був, але не організаційно, хоч це цілком тільки випадково. В 1902 р., якось в травнї, зо мною стався рішучий переворот в бік українства (про що може деинде розкажу). І в осени я вже одмовився од участи в П.П.С., коли менї це запропонували і з свого боку запропонував їм самостійно вести їх групу т. з. У.П.С., (ми перемінили на У.С.П.). (Див. “Przedswit” ч. 5, р. 1910). – Прим. автора.

1. Мйодушевський Іван – одеський присяжний повірений, член Просвіти. Син Антонія Станіславовича Мйодушевського, члена української гміни Польського гуртка у Київському університеті, в котрому був і В. Антонович. Як учасник польського повстання А. Мйодушевський 1862–1864 рр. був висланий до Сибіру, після чого розійшовся поглядами з В. Антоновичем. У 1897 р. І. Мйодушевський був виключений з Єлисаветградської гімназії, за посередництвом В. Антоновича прийнятий на навчання до Першої київської гімназії, де вчився разом з В. Липинським. Згодом співробітник “Przegląd’у krajav’ого”, в якому була надрукована його стаття про Т. Рильського.

2. Міхальський Костянтин (1879–1947) – польський католицький теолог і філософ, згодом професор Краківського університету.

3. Сьогодні цей архів зберігається як окремий фонд в ЦДІА України у Львові. Отже, Б. Ярошевський його передав М. Грушевському.

4. Листи Б. Ярошевського до С. Єфремова за 1910–1912 рр. зберігаютться у Відділі рукописів НБУ. – Ф. 317. – № 1738–1746.

5. Василевський Леон (1870–1936) – польський політик, один з лідерів і ідеологів ППС, близький соратник Ю. Пілсудського. Прихильник української самостійності в межах підросійської України. Автор книги “Україна і справа українська” (1911), на яку В. Липинським, який вважав Л. Василевського польським поступовцем, в “ЛНВ” (1912) була написана рецензійна стаття, у якій пропагувалася ідея територіалізму.

6. Волошиновський Йоахим (1870–?) – польсько-український громадський і суспільно-політичний діяч з Волині. Директор союзу кооперативів "Гурт" у Луцьку, до якого належали й українські кооперативи.

7. “Світова зірниця” – тижневик (з 1913 р. – двотижневик) для селянства. Видавався у Могилеві-Подільському (1906–1907), у с. Пеньківці (1908–1911), у Києві (1912–1913, 1917) та Кам’янці-Подільському (1920). Видавець і редактор Й. Волошиновський.

8. Богдан Лепкий у своєму спогаді “Моя перша зустріч з Липинським” називає з непевністю осінь 1903 р. часом знайомства з В’ячеславом Казимировичем. Тоді він прийшов разом з М. Шеметом на виклад Б. Лепкого з української літератури в Краківському університеті. Краківський професор познайомив В. Липинського з українською громадою в Кракові і ввів до місцевої “Просвіти” (Лепкий Б. Вибрані твори у двох томах. – К., 2007. – Т. 1. – С. 502–505).

9. Цікаво, що щоденник М. Грушевського таких відвідин В. Липинського у 1904–1905 рр. не фіксує. Натомість є згадка про відвідини його у Києві В. Липинським і Б. Ярошевським у 1909 р. (Див.: Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905 рр.] // Український історик. – 2006–2007. – Ч. 4 (172) / 1–2 (173–174). – С. 15–74).

10. Насправді зустріч відбулася в першій половині червня 1908 р. (див. листи В. Липинського до М. Грушевського в кн. “Листування В. Липинського”).