Справа з Липинським [2]

В осени 1908 р., я уперше тяжко захворів у Харькові і дійсно мусів покинути посаду. Я виїхав до свого учня, родом з України, котрий займав інжінєрську посаду в клїматичній місцевости. Тут у груднї 1908, чи в початку січня 1909 р. я одержав од Липинського його брошуру: “Szlachta na Ukrainie”. Брошурою я був дуже захоплений, здалась менї написаною дуже добре, з талантом. При тому це була перша спроба теоретичного обоснуваня нашого напрямку (антоновичовського), якщо не рахувати листа Антоновича в “Основі”. Розуміється вона могла бути для нас користною тільки з одного боку – національного, бо шляхетська ідеологія цеї брошури не підходить нї до Антоновичівського народнього демократизму, нї тим більше до соціялістичного світогляду гуртка “Доброї Новини”.

Опріч того брошура Липинського має ту хибу, що вона відступає од погляду Антоновича на обов’язки польсько-української молоді і взагалї суспільства. Антонович казав: або стати українцем, або виїхати до Польщі. Липинський признає шляхті право польськости. Практично це инакше не може бути і з боку тактичного. Можна робити в цему напрямкові уступки: будьте поляками і громадянами України, але прінціпіяльно ми не повинні, на мою думку, одходити од Антоновича.

Одержавши брошуру, я написав до Липинського листа, в якому виявляв своє велике вдоволення, що з’явилась така така книжка і разом з тим ще раз попробував намовити його, щоб він взявся до видаваня часопису. Я радив скликати у Київі з’їзд прихильників нашої ідеї і за помічью стосунків Липинського зібрати гроші на часопис. Цим разом Липинський у листі виявив виразну охоту взятись до цего дїла і закликав мене до Кракова (Я жив близько гряницї, – кілька станцій од Кракова). В Кракові я був два рази, сидів щось більше як по тижневі і все ми радились про цей часопис, котрого я мав бути редактором, що запропонував менї сам Липинський.

Брався я за це дїло цілком свідомо і був певний, що свій обов’язок як слїд буду виконувати. Я одразу побачив, що Липинського треба постійно скермовувати в бажаному напрямкові, бо він виробленого і сталого суспільно-національного світогляду не має, а також не має нїякого журналїстичного досвіду, при всіх своїх безумовних публїцистичних здібностях і знайомости польсько-української історії.

Не сподівався я одначе, що Липинський, очевидячки вважаючи, що без мене обійтися не може x до якогось часу, в дійсности анї в думці не мав, щоб я був редактором, а принаймнї, щоб за такого мене вважали. Він не був од того, щоб радитись мене і навіть я виправляв деякі його рукописи, (наприклад “Проспект”), але про людське око хотів зробити так, щоб усі його уважали за головного і фактичного редактора. Остаточно я б і на це був згодився, зрозумівши просто таки божевільно-хворе самолюбіє Липинського, якби не це, що виникло маса конфліктів і сьмішних історій, які гальмували справу і шкодили її y.

Зараз же по приїзді на з’їзд, де я опинився серед чужих людей, за малими винятками, бо навіть пані Вольської тоді не знав, серед родичів і знайомих Липинського, я побачив, що Липинський не допускає мене до слова, а найважнїйше, все одкладає з вечера на вечер програм часопису, який я наготовив і хотів прочитати. Запросив я трохи своїх знайомих за дозволом панї Вольської і мовчазною злою “згодою” Липинського, але ці знайомі нїякого голосу не мали, бо ходило головно о панїв, котрі мали дати гроші z.

Десь поза моїми плечима Липинський радився з своїми панами, а вечером одбувались гуртові зібрання здебільшого з порожніми і зайвими балачками. Нарешті я добився таки, що одного вечера прочитав свій програм, який очевидячки зробив добре вражіння. Особливо зацікавились програмом більш інтелїгентні пани з унїверситетською просвітою, як наприклад. Молодий Август Іванський (тількі що скінчив ун[іверсите]та), Вербицький (одинокий мій сякий-такий знайомий), брат п.Вольської і ще дехто j.

Іванського п.Вольська радила (зпочатку) висувати наперед, вибрати головою зборів і т.п., бо це дуже багата людина (коло міліона рублів в маєтках і капіталах) та ще одержить два рази стільки після двох бездітних дядьків (тепер уже одержав). Але Іванський це людина, яка не вдовольнилась би пасівною ролью і Липинський із самолюбія злякався цего і почав одсувати так виразно Іванського, що в кінці кінців той зрозумів і сам уступив. На мої закиди з цего приводу, Липинський, а за ним і панї Вольська, переконана їм, почала казати, що Іван[ський] страшенно скупий, нїчого не дасть і тому не має рації надто коло його впадати. Тим часом цей власне Іванський виявив скілька місяців тому своє “українофільство” в цей спосіб, що пожертвував 12000 корон на виклади української істор[ії] і лїтерат[ури] (в польськ[ій] мові) при Краківському ун[іверсите]ті! Чи при одповідних заходах не міг би він дати на більш користні для нас речі? Таких нагод Липинський змарнував чимало і все через свій поганий характер q.

Вертаю одначе до мого програму. Я добивався, щоб з приводу програму почати діскусїю, щоб таким робом наблизити до нас видавців, але до діскусїї Липинський вже не допустив і розлютований тим, що програм подобався одверто вже перед своїми панами виступив проти мене. На другий день з великим здивуванєм я довідався, що цей програм я начебто писав під діктанд Липинського, а далї дійшли до мене відомости, що Липинський рекомендує мене як поганенького журналїста (“od zlamanych mostków”), якого він “найняв”, бо знає техніку і відомий серед полсьської соціялістичної молоді, котра може буде читати нашу газету a1. Тут у перше він “моргнув” на мою “польськість”.

Довідавшись про таке, просто кажучи, лайдацтво я рішив одмовитись, але чекав ще спільного польсько-українського зібраня, котре мало відбутись. На зібранї Липинський запросив одного добродія, який нї з того, нї з сього почав балачку про соцілїстичнї напрямки (між панами, які зібрались видавати культурно-безпартійну газету). Це, як виявилось, було зроблено, щоб мене потягти за язик і “здемаскувати” мій соціялїзм. Після цего події піщли швидко. На другий день було рішуче зібраня, де мали вибрати “radu nadzorczu”. Липинський так видумав: всім завідує “Rada Nadzorcza” зложена з видавців і до неї входить “голова редакційного комітету” і більш нїхто. Це значить, що тільки Липинський “докладав” би як хотів про нашу працю, бо зрозуміло, що нїкого иньшого за “голову” ми не могли обрати. Якби не обрали Липинського, то провалилась би вся справа. Тоді на зібранї я питаю: “А редактор не буде брати участи в спільних нарадах?” На це Липинський: “Нї “технічний”, (каже з притиском), не буде брати участи”. На це я одвітив, що якщо він називає “технічним” редактором найближчого редактора часопису, котрого не допускають до спільних нарад, то я од участи одмовляюсь b1. Всі заметушились, панї Вольська іде хто до мене, щоб зробити якийсь компроміс. Липинський пошептався зо своїми і остаточно вирішили, щоб “Rad’и Nadzor’чої” зовсім не було. Це одразу захитало всю справу, бо в цей спосіб одсунуто видавців, які здебільшого не розуміли, що це таке робиться. А хто зрозумів гру Липинського, як наприклад Федорович і ще дехто c1, той дуже охолов до всьої справи.

Після цего я знов одмовився листовно і знов через намови панї Вольської і приятеля Липинського, Станєвича12, вельми порядної людини, згодився таки лишитися, чого до сьогоднїшнього дня жалкую d1.

Тим часом Липинський зрозумів, що я про все здогадуюся, або й знаю, вже тоді боявся очевидячки, що я буду розказувати про його справки і про його діяльність в П.П.С. І тоді вже власне, а не після формального зірваня, почав ширити про мене всякі брехнї. Панїв лякав моїм соціялїзмом, а між українцями шептав, що я “космополїт”, байдужий до національного боку справи, що “Добра Новина” була інтригою П.П.С. і т. и. Все це дійшло одначе до мене значно пізнійше, а тоді я тільки дечого здогадувався. Як я колись казав пану Професорові, він в цей спосіб одразу двох зайців вловив. Боронив себе перед сподіваними закидами, що власне він робив колись “інтригу” e1, і як той злодій, що втікає і кричить “ловіть”, так і він. Разом з тим він возвеличав себе як першого, після Антоновича, одновителя польсько-українського відродженя. Перед ним були тільки “інтриганти” і “космополїти”. Ця гвалтовна охота стати новітним і єдиним пророком нашого напрямку привела його до брехонь і всяких інтриг, в суті речі глупих і вельми дріб’язкових.

Липинський, вибраний головою редакційного комітету, виїхав, а мене лишив фактично за дійсного редактора. Зараз же якось на редакційному зібрані складали ми “пункти” для участників “Przegląd’у”, і поляки, (два Радзєйовські, – Лєон і Станіслав, але навіть не родичі), вимовили собі, що поза “Przegląd’ом” вони можуть працювати також для польської культури. Годі було на це не згодитись, тим більше, що се була тільки покришка од своїх, бо обидва Радзєйовські були ледачі і нїколи б нїчого не робили. Алей прінціпіяльно, як поляки, вони мали рацію f1. Станєвич (приятель Липинського – “теріторіалїст”) зараз відписав цей пункт і послав Липинському. Раптом наспіває телєграма: “Протестую проти цего пункту” (більш-менш такий зміст був цеї телєграми). Я тільки зрадів, що Липинський такий завзятий українець, але вже трохи підозрівав, що це все “патріотична бляга”. Ця “ревність” тільки нам без потреби пошкодила. Лєон Радзєйовський згодився, щоб цей пункт викинути, а Станіслав запротестував і, як оборонець польськости, демонстративно виступив з редакції. Потім він розказував, що ми дуримо людей, бо не до культурної роботи для українського люду закликаємо, а хочемо поляків українізувати. Ці балачки зрештою також була дурниця, але не варто було робити галасу із за пункту, котрий в живому ділї, в наших руках лишився би мертвим. А якби ми вийшли, а вони взяли газету в свої руки, то могли б всі наші пункти викинути, а свої завести.

По телєграмі дістав я лист Липинського, з високо-патріотичним штильом і рівночасно проспект і статью його такого змісту, що я, як українець, нїколи в сьвіті не написав би такої статьї, хочби й з найбільш опортуністичного виходив штандт-пункту f2. Це вже мене остаточно знеохотило, бо показало, що його завзятий патріотизм це рекляма. Я побачив, що в цей спосіб, при таких стосунках, неможливо працювати.Таке “состязаніе на “рЪзвость” въ украинствЪ” до добра не довело б і я рішив таки вийти. Одмовився і виїхав до Старого Костянтинова на Волинї, де часово жила моя жінка. Липинський був страшенно лихий, бо думав, що я через матерьяльну залежність буду у всьому йому коритись. Вийшовши з редакції, я написав про це заяву в “Слові”, але дуже обережну, щоб не пошкодити “Przegląd’oві” і разом з тим не брати одвічальности за можливий супротивний до моїх поглядів напрямок.

Вийшло 1-е число, 2-е і 3-е і я побачив, що всеж таки ця газета буде своє робити, але бачив і чималї хиби. Ми як платформу (компромисову з поляками) встановили “теріторіялїзм”. Але Липинський, свіжоспечений українець, з польською псіхологією, збився з пантелику і почав так виводити начебто Україна спільна власність всіх націй, котрі мають цілком однакові права. Так він зрозумів той територіялїзм. На довший час це було неможливо, бо не вело до нашої мети (праця на користь укр[аїнсько]го люду). Поза тим в “Przegląd’ї був хаос і повна безпрограмовість,- кожне число було трохи одмінне з програмового боку, а деякі числа таки цілком одмінні. Писав Липинський під якимсь псевдонімом13, котрого зараз пригадати не можу, але пригадаю і пану Професорові скажу. Опріч того писав вступні без підпису.

“Przegląd” ішов якось, а тимчасом я дістав листа од панї Вольської, щоб я приїзжав, бо “Przegląd” упаде. Чому він мав упасти я нїяк не міг здогадатись і тільки здогадувався, що Липинський посварився запевне з иньшими, так само як зо мною. Але це було не так, хоч були і сварки. Нарешті дістаю лист од Липинського, в якому він пише, що “погарячився” (?!), перепрошує і запрошує до співробітництва. Менї в Старому Костянтинові страх було погано: някої ідейної роботи, неможливі стосунки, всякі домашні колотнечі і я тїльки мріяв, щоб знов вернутись у Київ, зрештою поїхав до С[тарого] Кон[станти]нова на короткий час. Але всеж таки наважився одразу вернутись ще раз до “Przegląd’у” і написав до Липинського, що не можу вернутись, бо маю тут обіцяну посаду і семейнї обставини не дозволяють. Щось в тому роді, як не дословно так, бо добре не пам’ятаю. Цю “посаду” Липинський потім “використав”. Після цего листа одержую знов лист панї Вольської і знов запросини до участи і відомість, що Липинський виїде з Київа і буде тільки надсилати статьї. Це було у серпнї. Тоді я телєграфую до Липинського: “Согласенъ принять участіе условіи измъненія программы”, і здається, телєграфував також, коли приїду у Київ. Цю телєграму я, здається, посилав до Умани, бо пригадую, що там тоді був Липинський. Пишучи про переміну програму, я мав на думці цей дивовижний теріториялїзм, після якого всі нації з’являлись “власниками” України. Такий був дух одповідних статей, хоч про це дословно не говорилось. Пригадую, що після повороту до Київа, ми з Липинським були у пана Професора і пан Професор сказали менї, що це надто велика обава, що не треба цього боятись, бо це не важно, аби дїло йшло і люде щось робили.

Всеж таки одначе “теріторіялїзм” зникнув в такій формі, але в нїякій иньшій не вернувся, бо вже не було часу розвинути сталий програм. Свої погляди я висловив у № 10-му “Przegląd’у”. Одиноке число, яке я цілком самостійно зредактірував.