№ 4. Лист Миколи Залізняка до А. Жука

11.VІІI.1912 [81]

Дорогий Андрійку!

Твій лист одержав учора. Статю Володі Степанківського я читав ще у Львові, зараз як вийшов з криміналу, мені звернув на неї увагу Панейко. Відповідь Л.Юркевича і В.Винниченка читав уже тут. Обидві сі відповіді справляють на мене сумне вражінє, а відповідь Винниченка, при всій її щирості й безпосередности, ще й смішна. Обидва вони, на мою думку, за деревами не бачать ліса, себ-то двох найважнійших річей: 1) що конче треба пристосовувати роботу соціалістично-революційної української інтелігенції до реальних обставин українського життя, до реальних обставин життя українського народу, 2) що конче треба перевести ревізію національно-політичних поглядів і виправити власну національно-політичну, не програму (така бодай на папері є), але ідеологію, і сею ідеологією перейняти весь наш рух, або, як кажеш ти, проявити національно-політичну активність. У нас дійсно, на жаль, сеї активности не було. І власне брак сеї активности є головною хворобою і у.с.д. і у.с.р., яка не позволяє їм вбити ся в силу, а зовсім не співробітництво з “буржуазним українським рухом”, яке, на мою думку, є лише проявом розвою реалізму і здорового національного розуму. І поки ми не проявили сеї активности, доти все будемо мертвим етнографічним додатком до російських партій, доти все навіть “свідомі українці” будуть масово працювати в російських рядах. Але се ще [не] найбільша біда. Головна біда в тім, що як не витвориться і відповідно не проявить себе національно-політично-рееолюційний український напрямок, цілий український рух на довгі десятиліття знову застрягне в болоті прінціпіяльної неясности і істно-вання “для домашнього обиходу” (в найширшим розуміню сього слова), а тим самим проґавить і не використає цілого ряду таких можливостей, які дають обставини навіть теперішнього російського політичного життя.

Знаєш, по ширости кажучи, при читанню відповіди В.Винниченка прийшла мені на думку така аналогія. Він і йому подібні, а їх у нас страшенно богато серед українських соціалістів, се потомки й духові ідеологі, очевидно змінені відповідно до обставин сучасного життя, тої української “черні”, яка мала лише неясні бажаня вирватися з пут соціальної неволі. І ся чернь і її теперішні ідеологи не мали жадної виробленої і взагалі ніякої політичної ідеології, вони не мали жадної творчої суспільної думки; вони вміли руйнувати, але не вміли творити. Своїм союзом з Москвою “чернь” уміла зруйнувати наше національно-політичне житє; виступаючи проти української шляхти, яка репрезентувала політичні стремліня нашого народу. Чернь думала, що Москва поможе їй вибороти кращий соціяльний устрій, і за сю евентуальну поміч жертвувала свою нац.-політичну самостійність. її ідеологи в теперіш-ньости так само готові жертвувати і жертвують свої національно-політичні стремліня за “ортодоксальність”, “літературний соціалізм”, “чистоту клясових інтересів” і т. д. Наслідки від сього тепер можуть бути такі самі сумні, як були. Погравши на струнах демагогізму, Москва добилася від укр. старшини уступок політичних і дала їм уступки соціальні, прийняла жертву, розуміється, зі сторони шляхти. Українське політичне життя зникло, а з ним зникла на довгий час для “черні” навіть можливість боротися за свої права.

Тим часом, якби українська політична ідея перемогла, чернь сеї можливосте не стратила би, вона мала би її доперва не в 1905 р., а вже в другій половині XVII ст. і очевидно від того часу аж до 1905 р. далеко більше могла би вибороти для себе. Про користі не соціяльного, а загально-культурного характера, які забезпечила би “черні” навіть найгірша українська державність, я вже й не говорю. А тим часом без відповідного, хоч би й мінімуму, культури народних мас годі надіятися на здобуте тревалих соціальних полекш.

Усе се можна дуже розвинути. Я таки думаю, якщо доведеться до Львова вернути або як буде можливість і поза Львовом пробуваний, видати цілу брошуру з приводу отсих трьох виступів; в сій брошурі розгляну насамперед саму полеміку, а потім постараюся виказати усі хиби українського революційного руху – і теоретичні і практичні – критикуючи його з погляду національно-політичного; заразом постараюся уґрунтувати й саму потребу і неминучість такого погляду.

Думаю, що робити в сім напрямі всім нам треба. Берімо приклад з Липинського. Його дві роботи в виданній ним книзі “Z dziejów Ukrainy” (незалежно від національно-політичної ваги, яку має поява самої книги) незвичайно інтересні й важні, як проба розглянути з нового погляду найважнійші події з нашого минулого життя. Щодо богатства думок і свіжости поглядів, сі роботи перевисшають все, що я досі читав з історії України. На мою думку Липинський сими двома роботами зайняв серед української суспільної думки перше місце поруч Грушевського. Значінє його робіт для нашого національно-політичного вихованя й освідомленя може бути величезне. Конечно прочитай сі статі: “Dwie chwile z dziejów porewolucyjnej Ukrainy” i “Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bogdana Chmielnickego”. Поки що се в нашій літературі явище незвичайне, просто одиноке.

Покищо кінчу на сім. Щодо мене, настрій дійсне не особливий. Читаю німецьку фільозофічну літературу й виробляю в собі умінє до чисто абстрактного думаня й розуміня фільозофічної літератури. Здоровлю тебе і жінку твою щиро. Здорови всіх инших. Пиши.

Твій Микола.

Примітки

81. Помітка А. Жука: “Відповідь 22.VIII. 1912. А. Жук”.