Володимир Антонович – початок систематизації історичної пам’яті. Накопичення сил та оформлення головніших трактувань її в народницькій версії

Ігор Гирич

На громадівському етапі українці намагалися створити альтернативну російській офіційній українську школу, принаймні на початковому рівні. Але досягти цього їм не вдалося. І попри успіхи у формулюванні засад української історичної науки, на рівні освіти українці програвали змагання російській початковій і середній школі, яка була панівною силою у справі обрусіння українців.

Одною з таких спроб спинити тріумфальний хід російської освіти у підросійській Україні було створення у 1859–1861 рр. за попечительства у Київському навчальному окрузі видатного хірурга та освітнього діяча Миколи Пирогова недільних шкіл. Ними керували й у них викладали молоді українофіли-хлопомани Т. Рильський, Б. Познанський, В. Антонович та ін. Викладалася там історія за програмою, що не відповідала програмі російського міністерства народної освіти.

Крім недільних шкіл для людей різного віку, недавні студенти київського університету засновували на власні кошти і невеличкі школи для дітей бідняків, часто сиріт, які мешкали в хатах разом із членами громади і навчалися у підпільних школах. Одну таку школу на десяток учнів організував і майбутній лідер київської Старої громади Володимир Антонович. Проте відсутність легальних можливостей для них зводила нанівець всі титанічні старання старогромадівців у справі виховання нової української інтелігенції. Цікавий факт: відомий україножер, ідеолог великодержавного табору Києва, професор політичної економії університету Св. Володимира, головний редактор “Киевлянина” Дмитро Піхно був одним з учнів В. Антоновича в цій нелегальній школі.

Саме настійливі прохання українських освітніх діячів про відкриття української народної школи були однією з причин запровадження в Україні сумнозвісного Валуєвського указу 1863 р., який обмежував до мінімуму вживання української мови в літературі і забороняв її для використання в освітніх закладах.

Володимир Антонович був тією постаттю, якій належало оформлення головніших засад історичної пам’яті українофільського етапу визвольного руху. Тому його можна вважати творцем самого концепту “Нова Україна” [7].

Продовжуючи розвивати думку М. Костомарова про федеративний устрій Давньої Русі, В. Антонович силами учнів своєї наукової школи в київському університеті починає досліджувати історію кожної окремої землі, що утворилася в києворуських часах, де згодом постала Україна литовсько-польського часу. Його цікавили передусім ті землі, які були заселені давньоукраїнським етносом. Тому землі, приміром, в’ятичів або словен чи полочан, де проживали давньоросійський і давньобілоруський етноси, історики його школи не досліджували. Винятком був хіба М. Довнар-Запольський, який написав кандидатську працю про Кривицьку землю. Натомість інші учні студіювали Київське князівство (М. Грушевський), Волинську землю (П. Іванов), Поділля (Н. Молчановський), Галицьку землю (М. Дашкевич і І. Линниченко), Сіверщину (П. Голубовський і Д. Багалій), Переяславщину (В. Ляскоронський), Турово-Пінщину (О. Грушевський). Доводячи історію земель до ХІV ст., його учні доводили зв’язок історії староукраїнських князівств з часами Литовської України-Русі.

Період Великого князівства Литовського, який польські історики розглядали як інтегральну історію польської Речі Посполитої, а російські науковці взагалі виключали з історії Московського царства, до якого пришивали історію києворуського часу, В. Антонович кваліфікував як історію українсько-білоруського етносу. Він розробив положення про органічний перехід староукраїнських форм суспільного життя до нових умов литовського владарювання та про суспільний договір українських міських і сільських громад з литовською князівською династією на правах тези: “старини не рушаємо, новини не вводимо”.

Через намагання підкреслити позитив у відданості традиціям княжої доби В. Антонович, як і Д. Багалій та представники історико-юридичної школи – М. Владимирський-Буданов, Ф. Леонтович та ін. – негативно ставилися до нових, привнесених з Європи способів організації і самоврядування суспільного життя. Так, маґдебурзьке право – яке мало безумовно позитивне значення для українських міст – В. Антонович оцінював негативно. Він вважав норми німецького міського права не відповідними психіці та інтересам давньоукраїнського населення. Маґдебурзьке право визріло з правовідносин населення німецьких міст і місцевої князівської верстви і тому було органічнішим для німецького, а не східнослов’янського суспільства. Володимир Боніфатійович волів, щоб збереглася вічова форма права, яка більш пасувала українським правовим нормам і формам самоорганізації суспільства.

В. Антоновичу належить упровадження в суспільну свідомість українців ідеї, що споконвічною формою самоорганізації українського суспільства від княжих до Нових часів є сільська і міська громада, яка оберігала традиційні риси української культури, народної самосвідомості та економічного життя. Громадівська теорія для часів позитивізму і романтичного періоду історіописання була головним елементом розмежування між російською і польською історіографіями, російською і польською національними ідеями, пропагаторами яких були шкільні підручники з історії.

В. Антонович першим з українських суспільників почав боротьбу з рецидивами протипольської ксенофобії української історичної пам’яті, яка була вихована козакофільською ідеологією колишньої Гетьманщини. І це при тому, що свою громадську і наукову діяльність київський професор починав, працюючи над доведенням історичного права українців на етнічні землі Правобережної України. Цю працю В. Антонович здійснював спільно з прихильниками російського централізму на Правобережжі. Не випадково досить рівні стосунки пов’язували його зі сумнозвісним М. Юзефовичем.

Проте з провалом спроби створити в Києві центр наукового і громадського життя навколо Південно-Західного географічного товариства, а пізніше й з Емським указом 1876 р. і вимушеним науковим відрядженням за кордон у 1881 р. увага В. Антоновича звернулася на Галичину і необхідність українсько-польського порозуміння. Це порозуміння дало б можливість утворити з Галичини центр для розвитку і плекання загальноукраїнської культури.

Саме В. Антонович почав розглядати Галичину як інтегральну частину української історії, і йому належить початок соборницької акції між Наддніпрянською і Наддністрянською Україною. Голова української народницької школи сформулював постулат народницької історіософії. Він сам, залишивши шляхетську верству, почав працювати на українському національному ґрунті і закликав до цього інших представників спольщеної інтелігенції. За В. Антоновичем лише народ був тією силою в історії України, яка трималася національних основ і не піддавалася полонізаційним і русифікаторським впливам. Натомість верхні суспільні шари зраджували свій народ і йшли на службу розвиненішим державним культурам Польщі і Росії. Звідси завданням України він вважав накопичення культурних та інтелектуальних сил, які, набравши потуги, зможуть поставити вимоги культурної і політичної автономії. Історична школа Антоновича негувала значення держави як сили, в українських умовах ворожої до національних потреб, протиставляючи земельній аристократії, еліті ХVІ–ХІХ ст. народні маси як ту потугу, яка сама з себе народить нову еліту і здобуде автономні права для України.

З іншого боку, В. Антонович був за впровадження гармонізації між людьми, що представляють капітал, і народними масами. В. Антонович не протиставляв людину праці і заможну людину. Він не виступав виразно за соціалістичне перетворення суспільства. Не випадково такі заможні українці, як В. Симиренко, В. Рубінштейн, В. Беренштам вважали Володимира Антоновича головною людиною довіри в українському русі.

Революційним замірам радикалів В. Антонович протиставив лоялізм, легальність і культурний еволюціонізм, віру і мирне відвоювання України в сусідніх держав з імперською ментальнісною традицією.

Крім усього іншого, В. Антонович висунув гасло про існування двох відмінних літератур – української і російської – і про відсутність “общерусской” літератури та принципово дотримувався його. Українофіли-централісти дотримувалися протилежної думки. Він наголошував на шкідливості і дезорієнтаційному впливові для українця російської літератури.

Саме В. Антонович розпочав формувати прошарок українськомислячих шкільних учителів з історії. Адже більшість його учнів по закінченні університету влаштувалися працювати головно по гімназіях. Лише окремі найталановитіші представники його школи посіли університетські кафедри. Вчителями історії в Київському реальному училищі, у приватних, ІІІ-й, IV-ій і І-ій державних чоловічих гімназіях, кадетському корпусі стали Л. Добровольський, В. Щербина, В. Ляскоронський, О. Левицький, М. Стороженко, О. Андрієвський та ін. У Катеринославському комерційному училищі викладав О.Синявський, у Полтавському кадетському корпусі – І. Павловський. У своїх викладах вони, хоч і послуговувалися російськими підручниками з історії, більшу вагу клали на власні наукові дослідження та на постулати української історіографії, вироблені В. Антоновичем.

У другій половині свого життя В. Антонович відновив на своїй квартирі приватні лекції з історії України, читаючи їх для освіченої публіки, яка не мала спеціальної історичної освіти. Метою їх було плекання серед інтелігенції, пов’язаної з освітнім процесом, елементів національної історичної пам’яті. Передусім цьому були присвячені два курси: історія українського козацтва та історія Ірландії.

Історія козацтва представлялася В. Антоновичем як питомо українська історія на відміну від неукраїнської, польської історії західного Поділля, Волині, Галичини, де залишалася шляхетська влада і де не поширився полковий і гетьманський устрій – це як на Київщині, східних Поділлі та Волині й Лівобережній і Слобідській Україні та Січі. Власне такий погляд на історію ХVІ–ХVІІІ ст. в модифікованій формі залишився й досі в наших підручниках. Сьогодні такі уявлення сприймаються як анахронізм, бо негують життя міст, панські маєтки і господарство, притому, що до кінця ХVІ ст. більшість дідичів цих територій залишалися православними або греко-католиками.

Цей курс В. Антоновича був законспектований слухачами (В. Доманицьким та А. Кучинським) і виданий у 1897 р. в Чернівцях під назвою “Бесіди про часи козацькі”. На підросійській Україні та в Галичині це був перший науково-популярний нарис історії, який активно використовувався в освітніх цілях.

Історія Ірландії була першим компаративістичним курсом історії двох спільних за національним розвитком регіонів Європи. В ньому В. Антонович порівнював історичну долю і взаємини ірландців і англійців та росіян і українців. Думка В. Антоновича, що мова не є обов’язковим елементом національної приналежності, згодом була покладена в основу культурно-історичного виховання в російській школі Наддніпрянщини, де заборонялося навчання українською мовою.

Примітки

7. Див.: Гирич І. Володимир Антонович – будівничий філософських засад Нової України // Історія в школах України. – 2004. – № 1. – С. 47–49; його ж. Володимир Антонович – автор концепту Нової України // Дивослово. – 2008. – Березень. – Ч. 3 (612). – С. 59–62.