Боротьба російської, польської і української історичних пам’ятей між собою за опанування широких мас населення

Ігор Гирич

На рівні інтелігенції середина – друга половина ХІХ ст. проминули у нескінченних війнах за історичну пам’ять між представниками, що сповідували російську, польську і українську національні ідеї. Історична пам’ять – одна з головних мобілізуючих сил суспільства. Вона завжди була тим ключовим елементом, що об’єднує одні групи населення і водночас розділяє населення певних територій на різні національні спільноти.

Розглянемо основні найпопулярніші історичні міфи-репери, які витворювали ключові точки історичної пам’яті. Розпочнемо з російсько-українського протистояння.

А) Міф про єдиний давноруський народ і “спільну колиску”

Ще Микола Карамзін почав упроваджувати в масову свідомість жителів Російської імперії думку про єдину давньоруську спільність. Вона ширилася паралельно з династичною теорією єдиної і неподільної Росії та Москви – "третього Риму” – московської державної ідеології ще від часів митрополита Кіпріана. У ХІХ ст. вона модифікувалася у теорію триєдиного народу або “трьох Русей”, яка твердила про єдиний “русский” народ, що складається з трьох племінних гілок: великоруського (російського), білоруського і малоруського (українського) народів. До монгольської навали середини ХІІІ ст. існував єдиний давньоруський народ. У результаті чужоземного завоювання, під впливом чужих іншонаціональних культур і католицької конфесії утворилися малоруська та білоруська народності. Російська народність найбільше всмоктала в себе давньоруських рис. Саме вона є спадкоємницею давньоруської народності [8].

Міф про єдиний тисячолітній народ був основою для іншого посилу імперської ідеології – існування спільного для всіх трьох галузок східного слов’янства історичного процесу. Ті дві гілки, які через завоювання відпали від історичного шляху великоросійського народу, стреміли до єдності і, коли це стало можливим у середині ХVІІ ст., знову об’єдналися з великоруським народом в одній державі. Великоруська народність – локомотив історії для всього східного слов’янства, лідер культурного, політичного й економічного життя. Натомість українська і білоруська народність є матеріал, який дає ідеї, розробки, людей для творення спільного цивілізаційного простору, що ним опікується саме російська народність.

Українські діячі романтичного періоду визвольного руху повели ідейну боротьбу з цим ідеологічним міфом. Для цього необхідно було вирішити проблему зі зміною назви етносу. Поки існувала спільна самоназва для “русского” племені, а різниця була лиш у приставці “мало-” і “велико-”, довести існування осібної народності було складно на філологічному рівні, а тим більше для широкого загалу, людей у більшості неписьменних й малоосвічених.

Зміна самоназви було річчю природною для романтичного або етнографічного етапу націотворення. Його в Європі змушені були вирішувати чимало націй, що складалися з кількох етнографічних субстратів – субетносів. Передусім румуни мали подібну проблему. У них побутувало кілька самоназв, здебільшого географічного характеру, для різних племен румунської мовно-етнічної групи: волохи, трансільванці, молдавани, бессарабці. Для об’єднання їх усіх в єдиній спільноті було придумано кабінетну назву – румуни, що виводило цю мовну групу з часів ромеїв – римлян. Румуни проголошувалися нащадками Римської імперії. Умовність такого підходу визнавалася багатьма народами, бо на спадщину Римської імперії з більшим правом мали б претендувати мешканці Італії, Франції, Іспанії і Греції. Будь-яка штучна національна назва є річчю умовною, яка не може задовольнити всіх учасників проекту. Але з часом умовності такої назви відходять на задній план, і вона сприймається як цілком зрозуміла і природна річ.

Подібна проблема стояла перед містами-державами і князівствами Італії. Необхідно було для об’єднання країни взяти нейтральне ім’я, яке б і сардинці, і п’ємонтці, й неаполітанці, й венеціанці сприйняли однаково позитивно. Тому випливла назва, що не мала глибокого історичного коріння. Племена італіків, колишніх насельців Апеннін, залишили для нащадків менше пам’яток, ніж, скажімо, етруски. Але необхідно було шукати консенсус, який би всіх задовольнив, і такою стала нова самоназва мешканців Апеннінського півострова – італійці.

Назва мешканців і країни – бельгійців і Бельгії, – теж виникла з потреби співжиття в одній державі двох відмінних етносів, що мали нідерландське (фламандське) і французьке коріння.

У випадку з Україною за самоназву кирило-мефодіївці і літератори-романтики брали географічну назву колишньої Русі, яка вкоренилася в добу козацьких змагань з польською Річчю Посполитою в ХVІ–ХVІІІ ст., – Україна. Тоді вона не мала етнічних ознак, а лише географічну, що виходила з іменника “край” – території, що знаходиться на межі європейського та азійського світів. Це був саме той час, коли національні означення, як “московит” або “великорос”, різко контрастували з означеннями “українець” і “козак”.

Захоплені героїчною народною поезією козацької доби, діячі національного відродження вирішили дати нову назву країні, яка більшість часу називалася Руссю, а її мешканці русинами. Головне, ця назва мала відрізнятися від етноніма “Русь”. Такого лексичного розрізнення було досягнуто. Проте відмова від питомої назви мала і свої негативні наслідки на тривалу перспективу. По-перше, науковий світ, що знав стару самоназву, почав співвідносити культурні досягнення власне давніх українців із росіянами на підставі спільності звучання національного імені. По-друге, в боротьбі за історичну давність стара назва свідчила про більшу вкоріненість росіян, а не українців в історію. По-третє, різна самоназва порушувала історичну тяглість князівського, литовсько-польського і козацького періодів української історії.

А1) Українська відповідь: існування етнічної розрізненості за княжих часів; свідчення давнішості української традиції

Українською відповіддю було наукове переконання опонентів у наявності етнічної диференціації серед східного слов’янства ще в давньоруські часи. Довести це можна було, передусім ствердивши існування елементів староукраїнського письма в пам’ятках києворуського часу. Фонетичне розрізнення протоукраїнської і проторосійської мови у Х–ХІІІ ст. означало існування протоукраїнського субстрату культури ще в часах Великого князівства Київського.

Ще в середині ХІХ ст. розпочинається наукова боротьба за т. зв. спадщину Київської Русі. Спочатку до неї залучаються І. Срезневський і М. Максимович, згодом М. Костомаров і П. Куліш, О. Котляревський, пізніше В. Антонович, П. Житецький, М. Грушевський, А. Кримський. З російського боку брали участь найкращі російські наукові сили: М. Погодін, О. Соболевський, О. Шахматов та ін.

Кожне наступне покоління науковців розглядало свій аспект цієї проблеми. П. Куліш доводив існування і написання билинного епосу в Києві і його протоукраїнський підклад. М. Костомаров і В. Антонович стверджували існування психо-етнічного розрізнення між українським і російським етносом до часів монгольського завоювання. П. Житецький і А. Кримський довели, що давні мешканці Києва розмовляли староукраїнською мовою ще до ХІІІ ст. Доведено було різницю між загальноруською письмовою і різними варіантами розмовних мов. Ф. Вовк намагався на антропологічному рівні показати відмінність між мешканцями Північної і Південної Русі.

М. Грушевський на рівні археології та історії доводив існування племінних відмінностей між давніми протодержавними утвореннями. Полян, древлян, уличів, тиверців, дулібів, волинян, хорватів він відносив до протоукраїнських племен, кривичів, дреговичів і полочан – до протобілоруських, в’ятичів і словен – до проторосійських племен. Довгий час тривала між ним і О. Шахматовим дискусія про належність сіверян до українського етнічного материка. З часом О.Шахматов прийняв аргументи М. Грушевського.

Таким чином, протягом середини ХІХ – початку ХХ ст. точилася боротьба за відвоювання української історії, яка через підручники ставала частиною національної історичної пам’яті.

Б) Міф про приналежність культурної спадщини князівської Русі-України російській історії. Теорія М. Погодіна.

Успіхи українських етнографів і фольклористів неспростовно доводили суттєву різницю між російським і українським етносами на етапах середньої і нової діб історії, але чи так було в києворуських часах? Для підваження тези про стале заселення України від найдавніших часів до середини ХІХ ст. було пущено тезу московського професора Михаїла Погодіна про знелюднення Київщини після монгольської навали 1240–1242 рр. і заселення Київщини галичанами-українцями. Російські історики намагалися довести тезу про етнічну спільність між Наддніпрянщиною і Заліською Руссю, між Давньою Україною-Руссю і Московщиною.

М. Максимович і особливо В. Антонович спростували тезу М. Погодіна про цілковите винищення татарами населення Київщини. Володимир Боніфатійович показав, що життя на Наддніпрянщині ніколи повністю не завмирало. Населення лише зменшувалося, але завжди залишалося автохтонним.

Ідеологічним завданням М. Погодіна було генетично пов’язати старокиївську культурну спадщину з російським етносом. Для ментальності людини ХІХ ст. доказом істинності будь-якого положення було доведення більшої давності того чи іншого народу та його культурних здобутків.

Цікаво, що діячі слов’янського відродження часто вдавалися для досягнення таких цілей до відвертих фальсифікацій. Так, чеський будитель Вацлав Ганка написав псевдо-“Краледворський рукопис”, який був нібито літературним твором давньочеських часів. Метою було довести, що чеська культура давніша за німецьку. Цей твір більше півстоліття вважався оригінальним і вивчався в університетах як класичний давньочеський твір. Щось подібне могло стосуватися і знайденого на межі ХІХ ст. “Слова про Ігорів похід”. Пізньою ремінісценцією цих же міфологічних конструктів історичної пам’яті була так звана “Велесова книга”.

М. Грушевський, аби підкреслити давність протоукраїнського етнічного масиву на Київщині, яким були поляни, в “Історії України-Руси” писав, що давнішим протоукраїнським племенем були анти VІ–VІІ ст. н. е. Українські науковці намагалися довести, що саме з протоукраїнського племені постали не лише майбутні українці, а й росіяни, бо і словени, і в’ятичі являли собою пізніші за походженням племена, які з Наддніпрянщини заселили береги Ільменського озера і верхів’я Волги.

В) Міф про добровільне возз’єднання українців з росіянами на Переяславській раді 1654 р.

З тези про єдине “русское” плем’я випливала й теза про поновне об’єднання розрізнених під примусом чужинців трьох гілок “єдинонеділимих” “русских”. Вони начебто завжди прагнули цього єднання. І як настала така можливість за часів гетьманування Б. Хмельницького, таке об’єднання настало.

Богдан Хмельницький представлявся в російській історіографії і водночас у шкільних підручниках як людина, що керувалася виключно інтересами такого “возз’єднання”. Він ніби від початку мав такий план і його послідовно здійснював. Хмельницький буцімто не мав жодних українських програм визволення, він не керувався жодним українським державним інтересом, лише виконував духовну місію православних “малоросіян” щодо об’єднання з московитами під владою одного православного монарха і московського патріарха.

Цей міф мав підкріплюватися скульптурним пам’ятником гетьману в Києві на святій Софійській площі [9]. Ідеологію російської національної ідеї засвідчував напис на монументі: “Волимо під царя східного православного” та “Єдина неподільна Росія”. Про важливість виховного значення пам’ятника свідчив той факт, що в Росії кінну статую до цього часу ставили лише царям. Але позаяк Хмельницький воістину вчинив царську місію, такий пам’ятник дозволили зробити кінним для людини не царського походження.

В1) Українська відповідь на “переяславський” міф

Думку українців висловлено у поезіях Т. Шевченка, який стверджував неправильність кроку Б. Хмельницького, картав його за помилкову дію – віддання України Москві. Ця позиція якраз зумовлювалася необхідністю опонувати московському трактуванню постаті великого гетьмана. Цікаво, що київські українці, які працювали у міській Думі й комітеті зі спорудження пам’ятника Б. Хмельницькому, гальмували, наскільки це було можливо, зведення цього монументу. Намагалися відсунути його із центральної “святої” площі Києва на периферійні вулиці міста. Успіхи історичної науки дали змогу зваженіше оцінити роль гетьмана в історії. Перемогла гадка, що Б. Хмельницький, влаштовуючи тимчасову комбінацію з російсько-українським союзом, не розраховував на те, що останній виявиться довготривалим політичним чинником.

Ще у працях В. Антоновича відчувається традиційний негативізм ранніх українофілів щодо Б. Хмельницького. Володимир Боніфатійович писав про відсутність у Б. Хмельницького чіткого плану дій, про залежність поведінки гетьмана від козацької анархічної стихії (“Бесіди про часи козацькі”, 1897 р.). Натомість вже М. Грушевський відзначав державницькі здібності Б. Хмельницького, його провідницькі риси, вміння керувати широким загалом козацтва.

З розгортанням українського руху на початку ХХ ст. українська публіцистика вела постійні ідеологічно-історіософські суперечки з російською стороною. На думку російських націоналістів, Богдан Михайлович був “правильним” українським гетьманом, бо дбав про з’єднання з Москвою, а от Іван Мазепа був “зрадником”. Таким чином постав міф про “богданівство” і “мазепинство”. Офіційна суспільна думка в Росії “богданівцями” окреслювала справжніх “малоросіян” – друзів Росії, “мазепинцями” ж називала недоброзичливих українців, які прагнули до від’єднання Малоросії від Росії.

Спростуванню легенди про “мазепинство” і “богданівство” мала служити спеціальна стаття М. Грушевського, уміщена 1908 р. в журналі “Літературно-науковий вісник” у рубриці “На українські теми”. Крім того, про плани Б. Хмельницького у 1656–1657 рр. вивільнитися з-під влади московського царя М. Грушевський писав у своїй популярній історії “Ілюстрована історія України” (1911). Львівський професор писав, що жодної принципової різниці між політикою Б. Хмельницького і І. Мазепи не існувало, навпаки – останній був вірним послідовником міжнародної політики Богдана Хмельницького.

Пізніше, у 1920-ті рр., популярності набула думка В. Липинського про те, що Переяславська рада була нічим іншим, як військовим союзом між Москвою і козацькою Україною проти поляків. Що, укладаючи його з Олексієм Михайловичем, Б. Хмельницький зовсім не мав на думці, що існуватиме він тривалий час і буде пізніше потрактований як довічне злучення України з Московією.

Українська історіографія і шкільна книжка популяризували цю думку про єдину державну політику всіх гетьманів від Богдана до І. Скоропадського, Д. Апостола і К. Розумовського. Засвоєння цієї частини історичної пам’яті мало чи не найважливіше значення у справі національного усвідомлення, передусім населення Західної України, де до 1917 р. вільно побутував український шкільний підручник з історії, а з невеликими винятками – і до 1939 р.

Г) Міф про зраду І. Мазепи та Полтавську битву 1709 р. і його наслідки для формування української свідомості у пізніші часи та українська відповідь на нього

Пов’язаний з Переяславом був і міф про позитивне значення для українців Полтавської битви та “зраду” І. Мазепи. Російська історіографія та суспільна думка ХІХ ст. зовсім не визнавали самостійної міжнародної політики українського козацького уряду. Прагнення І. Мазепи здобути незалежність для України трактувалося, як “продаж” Малоросії у польську чи шведську “неволю”.

Громадську позицію, яку займав І. Мазепа, російські історики і суспільствознавці як двісті років тому, так і, за рідкісними винятками, у наші дні трактують як зраду, зумовлену користолюбством, егоїстичний крок особисто І. Мазепи. Не враховувався і не враховується той факт, що І. Мазепа був виразником поглядів та позиції козацько-старшинської верстви, яка штовхала гетьмана до саме такого вибору [10]. Самостійницька позиція І. Мазепи не викликає в неупереджених істориків жодних сумнівів, бо такий погляд має добре удокументовану базу. Власне, не стільки з нею полемізує російська суспільна думка: вона ставить проблему шведсько-українського союзу в розрізі моральності вчинку І. Мазепи – його зради московському цареві.

Моралізаторство – річ в сенсі історичної перспективи зовсім не певна. Так само як непевним є покликання на порушення І. Мазепою християнських норм моралі. Проте саме ці моменти педалює російська сторона. Зовсім не брався й не береться до уваги той факт, що номінально І. Мазепа був незалежним правителем козацької України і що він мав право підшуковувати собі більш підходящих політичних союзників у даній міжнародній ситуації. З другого боку, подибуємо більш ніж достатньо прикладів неморальності Петра І щодо України.

Для компрометації І. Мазепи Москва пішла на нечуваний в європейській практиці акт – проголошення релігійної анафеми гетьманові. І це притому, що більш релігійної і шанобливої до православної церкви постаті не знала не лише українська, а й російська історія. Все це робилося для очорнення пам’яті видатної історичної постаті на сотні років наперед. Російська сторона при плюгавленні імені І. Мазепи мусила враховувати європейську опінію про гетьмана. Завдяки європейській літературі і малярству ХVІІІ ст. навколо І. Мазепи існував ореол мученика в боротьбі за свободу проти російської тиранії.

Міф І. Мазепи був одним з найпопулярніших у добу пізнього класицизму і раннього романтизму. Цьому сприяла творчість найвідомішого літератора ХVІІІ ст. Вольтера. Романтичний образ І. Мазепи, прив’язаного до коня за перелюб з польською шляхтянкою, малювала низка визначних французьких митців. Та, власне, й російська суспільна думка до О. Пушкіна не була одностайною в анатемуванні І. Мазепи. Декабрист К. Рилєєв у своїй відомій поемі виводить позитивний образ небожа Мазепи Андрія Войнаровського як продовжувача справи опального гетьмана – боротьби за свободу.

Але з’являється “Полтава” геніального російського поета, замовлена керівником третього відділення канцелярії його імператорської величності. Ця поема стала, з одного боку, відповіддю К. Рилєєву і західноєвропейським митцям, з другого – поетичним висловом офіційної позиції російської ідеології і одним з наріжних каменів фундаменту історичної пам’яті, що відображена у російських підручниках з літератури та історії.

На противагу І. Мазепі російська сторона в Україні постійно і послідовно роздмухувала міф про Полтавську битву. В час заснування Полтавської і Чернігівської губерній на місці колишніх намісництв постало питання вибору місця для центру – осідку малоросійського генерал-губернатора. І з усіх міст, що мали ліпші за Полтаву перспективи: господарський рівень розвитку і відповідну чисельність населення, – вибір припав саме на Полтаву, а не на Чернігів чи Лубни. Вирішальним став факт, що під Полтавою відбувалася славна для Росії битва, яка визначила її перемогу над Швецією в ході Північної війни і стала поворотним пунктом у зміні цивілізаційних орієнтирів Росії, переорієнтації її на західний європейський вектор територіальних надбань. Перший малоросійський генерал-губернатор В. Куракін – петербурзький аристократ і європейського виховання і культури людина, спричинився до розбудови міста – символу слави російської зброї. Новий генеральний план губернського міста нагадував малий Петербург; нові Присутствені місця, кадетський корпус, будинок губернатора, гімназія були виконані у бездоганному архітектурному стилі ампір, жодного подібного ансамблю більше не було створено в Україні, як до, так і після 1810-х рр. А в центрі майдану спорудили монумент Полтавської битви з орлом – символом російської влади в Україні.

Монумент встановлено у сторіччя Полтавської битки, а до 200-річчя було відкрито музей “Поле Полтавської битви”, першим директором якого став український історик полтавець Іван Павловський. У музеї було відзначено славу російського і шведського війська; пам’ятники – хрести і кургани, церква московської архітектури свідчили про державну міць двох військових потуг. Ось тільки українську присутність там ніде не було показано.

У 1909 р. українська громадськість на сторінках “Ради” і “Діла” висловлювала протест проти бучного святкування перемоги росіян над українцями, але її думку не було почуто. Вже сама участь царя Миколи ІІ у цих святкуваннях свідчила про значення Полтавської легенди в історичному образі російсько-українських відносин у козацьку добу історії України.

Сама Полтава стала своєрідним полігоном ідеологічної боротьби за історичну пам’ять між речниками української окремішньої і російської великодержавної ідей. На противагу Полтавській легенді українці виставили ідею Полтави як місця, де народилася сучасна українська література, як батьківщини зачинателя сучасного українського красного письменства Івана Котляревського. Розпочалося це у 1898 р., під час 100-річного ювілею появи друком “Енеїди” І. Котляревського. Цей ювілей було відзначено на найвищому громадському рівні, спільно з українцями Галичини. Усі суспільні національні організації провели офіційні акції, періодичні видання надрукували матеріали на тему ювілею. На Наддніпрянщині у той рік розпочало свою діяльність видавництво “Вік”, яке очолили представники молодоукраїнського руху С.Єфремов, О. Лотоцький, В. Доманицький, Ф. Матушевський, В. Дурдуківський. Як маніфестацію успіхів народженої І. Котляревським літератури “Вік” видав тритомну антологію української поезії, прози та драматургії.

У 1903 р., як продовження творення культу І. Котляревського, у Полтаві було урочисто відкрито перший пам’ятник письменникові і суспільному діячеві. Це відкриття стало святом усієї української культури і соборності. На ньому були присутніми представники не лише всіх підросійських українських громад, а й посланці українців підавстрійської України. Російський уряд по заслугах оцінив спрямований проти імперського панування в Україні акт і заборонив читати привітальні адреси від організацій та громад українською мовою.

Щоправда, не всі діячі українського руху стояли на вищезазначених позиціях. Так, кирило-мефодієвець Микола Костомаров підносив геній Б. Хмельницького, а у ставленні до І. Мазепи стояв на позиціях великодержавної історіографії, оцінюючи його як дрібного себелюбця і авантюриста, що з егоїстичних міркувань відійшов від Москви [11]. Проте для української історіографії різко негативне ставлення до І. Мазепи радше виняток, ніж правило.

Поновне “відкриття” І. Мазепи розпочалося від часів журналів “Основи” та “Киевская старина”. П. Куліш і В. Білозерський – творці першого суспільно-політичного і наукового журналу у підросійській Україні – надрукували в петербурзькому журналі добре знаний в історіографії лист наступника І. Мазепи Пилипа Орлика до київського митрополита, а згодом місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського [12] про причини переходу гетьмана Мазепи на шведську сторону та його політичні заміри. В листі в позитивному світлі було змальовано І. Мазепу і вперше чітко висловлено думку про його політичні плани.

“Киевская старина” за 25 років свого існування видрукувала силу-силенну невідомих архівних матеріалів про життя і діяльність І. Мазепи, співчутливо писала про його державну та освітньо-культурну діяльність. Отже, невипадковою виглядає поява в кінці ХІХ ст. популярної брошури Федора Уманця [13], діяча чернігівського земства, з панегіричною оцінкою діяльності Мазепи й цілковитим виправданням як його прагнення до шведсько-українського союзу, так і самого переходу на бік Карла ХІІ.

У контекст української історії постать І. Мазепи була внесена національною українською історіографією: М. Грушевським, В. Липинським, І. Борщаком і О. Оглоблиним. У художній літературі образ І. Мазепи надихнув низку письменників. Найвідомішою стала трилогія Б. Лепкого “Мазепа”.

Проте через неможливість для української еліти у підросійській Україні поширювати свої погляди, через відсутність національної школи, так і не вдалося на рівні масової свідомості втілити національний погляд на І. Мазепу. Більшість пересічних обивателів і інтелігенції перебувала під постійним пресингом російської імперської ідеології, яка витворила образ політичних українців як новітніх “мазепинців”. Сам український рух здобув від централістів лайливу наличку – “мазепинський рух”. Жандармські справи і справи охоронних відділень при найменуванні “дел” ніколи не послуговувалися питомими назвами українських партій: РУП, УСДРП, УПСР тощо, а всі ці політичні сили гамузом кваліфікувалися як “мазепинські партії”.

Українці натомість, і передусім галичани, на цьому різкому протиставленні творили ідеалізований образ бездоганного державника і послідовного борця за незалежність. З початку ХХ ст. образ І. Мазепи став ключовим у розмежуванні двох історичних пам’ятей: російської і української. Він став уособленням боротьби за незалежність. Не випадково і головний убір січових стрільців у визвольних змаганнях 1917–1921 рр. називався “мазепинкою”. Завдяки існуванню української школи в Західній Україні і викладанню історії за українською схемою образ І. Мазепи став одним з найпопулярніших серед широкого загалу українців Галичини. В радянській Україні до І. Мазепи позитивно ставилися в нетривалий період українізації. За перебування біля владного керма націонал-комуністів низку позитивних статей про І. Мазепу було надруковано в історичному журналі “Україна”. Навіть “пролетарський письменник” В. Сосюра написав поему “Мазепа”, де вивів позитивний образ гетьмана.

“Злісним ворогом українського народу” Іван Степанович став після перемоги сталінської диктатури. І залишився таким аж до падіння комунізму й СРСР. Діаспорна історіографія продовжувала проводити українську історіографічну лінію щодо І. Мазепи. В радянській історіографії в УРСР мазепинська тема була табуйованою. Лише в рік святкування 250-річчя Полтавської битви вийшла праця Шутого з традиційними великодержавними звинуваченнями на адресу І. Мазепи [14]. В часи “перебудови” в Україні (М. Котляр) і Росії (Б. Литвак) [15] вийшли перевидання класичної праці М. Костомарова з паплюженням імені І. Мазепи. В сучасній Україні знову постав той різкий вододіл між українською і російською історіографією, яким характеризувалася доба дореволюційного і комуністичного періодів історіописання. Серед російських істориків хіба лише Т. Таїрова-Яковлева [16] поділяє погляд на І. Мазепу української історіографії.

Д) Польський історичний міф про “народ-страдник“ і “народ-визволитель”

Польський месіанізм, що проявив себе у двох польських повстаннях 1830 та 1863 рр., намагався охопити своїм впливом і українську людність – селянство. Поляки розгорнули потужну агітацію, і не лише на українських землях, а й у Європі. Вони експлуатували тезу про особливу місію польського народу, “народу-страдника”, “народу- свободолюбця”, який, борючись з російським, прусським і австрійським автократизмом, прокладає шлях усім пригнобленим народам до волі і вселюдського поступу. Така думка проводилася через підручники як основний елемент історичної пам’яті населення колишньої Речі Посполитої: поляків, литовців, білорусів та українців. Останніх трьох вирізняли лише за етнічною і віросповідною ознакою. На рівні політичної належності для поляків ці етноси мали складати єдину польську політичну націю. Сама ця “спільна правда” мислилася в категоріях повернення польської держави, нехай і в республіканській формі, але в межах “історичної Польщі”, до першого розбору 1772 р.

Агітація мала вплив лише на рівні полонізованої української шляхти та представників правобережної інтелігенції. Селяни не повірили гаслу “За нашу і вашу свободу” й активно підтримали царські війська в їхній боротьбі з польськими революціонерами.

Як реакцію на неможливість власними силами скинути російське панування можна розглядати й постання потужної “української школи” в польському романтичному письменстві, до якої належали й класики польської літератури Юліуш Словацький, Богдан Залеський, Тимко Падура, Міхал Чайковський. Ба більше, деякі з них писали твори українською і були провісниками федералізму та забезпечення культурно-політичних прав українців у майбутній відновленій польській державі. Поляки-українофіли реанімували міф про козаччину Правобережжя як ту силу, яка боронила Польщу в старих часах. Романтичний образ козака-воїна Вернигори, вірного товариша поляка, ніби перевертав з ніг на голову ту дійсність ХVІІ ст., в який козаки і польська землевласницька верства були найбільшими антагоністами.

Власне, подібна школа в той самий час існувала і в російській літературі. Згадаймо лишень Василя Капніста, Семена Наріжного, Миколу Гоголя, які змальовували аналогічний пасторальний мир та згоду козаків і російського воїнства у їхній боротьбі з польською експансією та турецько-татарським Сходом.

Е) Міф Люблінської унії як один з найпопулярніших засобів упровадження польської історичної пам’яті в уми галицьких українців

У час між двома повстаннями, на базі загравання з українським селянством і духівництвом Західної України, набув розголосу і став панівною ідеологією на все ХІХ ст. міф Люблінської унії як уособлення “братньої згоди” між чотирма народами Речі Посполитої – поляками, литовцями, білорусами й українцями. Ідеалізувався акт 1569 р. за тими ж концептуальними підходами, що й Переяславська рада 1654 р. росіянами. Подавався він виключно у рожевих фарбах як необхідний компроміс, як політичний крок, що влаштовував усі суспільні верстви, в тому числі й сільське та міське населення непольського походження. Виходило так, що Люблінська унія загострила соціальні суперечності в Білорусі та Україні (як було насправді), а навпаки – привела до благоденства й класового миру.

Польська еліта ХІХ ст. закликала до повернення “люблінських часів” і досягнення нового національно-соціального паритету, взаєморозуміння між народностями колишньої Речі Посполитої. Власне, “люблінський міф” був нічим іншим, як новою привабливою оболонкою для формування багатоетнічної польської нації, знаряддям полонізації схизматиків-русинів Білорусі й України у новий історичний час.

Його прихильниками й пропагандистами стали й представники української полонізованої шляхти, колишнього православного галицького боярства, яке у середині ХІХ ст. займало поважні політичні позиції в житті Галичини під Австрією: В. Дідушицький (Дзєдушицький), В. Федорович, Леон і Адам Сапєги та ін. Саме ці люди заініціювали польсько-українське примирення у 1860-х – 1880-х рр.

Міфам-символам і поляки ставили монументи. У Львові до 300-річчя унії на Високому замку був складений з каміння фортеці високий “копєц” Люблінській унії, який і сьогодні є однією з історичних візитних карток Львова.

Українські організації народовців і москвофілів не співчували ідеї люблінського “братання” як завуальованій неоімперський ідеї відновлення польської державності коштом українців. Однак компромісово налаштовані українські кола видали підручник з історії А. Левицького для галицьких шкіл, написаний з позицій цього “люблінського міфу”. Паралельно народовці видали у трьох частинах підручник для українських початкових шкіл народовця Олександра Барвінського.

Є) Міф про культуртрегерську місію польської шляхетської культури в українських степах

Для української еліти середини ХІХ ст. було важливо довести західному сусідові нову якість української цивілізації, яка виникла на околицях Речі Посполитої і Великого степу в кінці ХVІ–ХVІІ ст. Суперечка ця, як і більшість концептуальних історіософських полемік, не має єдиного вирішення. Вона носить світоглядний характер, у ній по-своєму праві обидві сторони. Але саме такі питання стають наріжними каменями історичної пам’яті.

Можна, приміром, дивитися на Дмитра Байду-Вишневецького як на типового представника польської культури, землевласника і організатора південної оборони Речі Посполитої від татарських набігів у низов’ях Дніпра. У такому разі Запорозьку Січ можна сприймати як одну з ланок польської цивілізації на кордонах держави. З другого боку, Д. Вишневецький мав українське походження, був православним, його образ увійшов до козацького героїчного епосу українського фольклору. Його соратниками були також люди української народної стихії. Отже, мають слушність обидві сторони, але від того чи іншого погляду на історію ХVІ – ХVIІ ст. залежить те чи інше суспільно-політичне трактування українського життя у столітті ХІХ-му. Чи мислити себе частиною польської цивілізації, а отже, відмовлятися від власних рис ментальності та ідеї тяглості саме українського історичного процесу від минулого до майбутнього? Чи стверджувати відсутність польського культуртрегерства, наявність української першості в освоєнні степової зони, визнавати Запорозьку Січ утвором лише української культури, а отже, вибудовувати підстави для національної окремішності ХІХ ст.?

Не випадково В. Антонович протягом своєї активної наукової діяльності кількаразово відгукується на публікації польських істориків, публіцистів і письменників, які твердили про відсутність в українському етносі рис європейської цивілізованості, про козацьку анархію [17] і розбишацтво, про культурну вищість польської шляхти. Зі сторінок “Киевской старины” та “Правди” він відповідав Т. Корзону і М. Дубецькому та Г. Сєнкевичу (на роман останнього “Огнєм і мечєм”) [18].

Примітки

8. На цю тему останніми часами багато писала Н. Юсова. Див.: Юсова Н. Від розробки концепції “давньоруської народності” до легітимізації терміна “возз’єднання” України з Росією: друга пол. 40-х – поч. 50-х рр. ХХ ст. // Історіографічні дослідження в Україні. – Вип. 14. – К., 2004. – С. 413–440; її ж. Ідейна і термінологічна генеалогія поняття “давньоруська народність” // УІЖ. – 2006. – № 4. – С. 101–125; її ж. “Давньоруська народність”: зародження і становлення концепції в радянській історичній науці (1930-ті – перша половина 1940-х рр.): Монографія. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К., 2006.

9. Докладніше див.: Гирич І. Між політикою і історією. Переяслав і українська суспільно-політична думка ХІХ – початку ХХ ст. // Молода нація: Альманах. – 2003. – № 3 (28). – С. 5–14.

10. Див., напр., одне з найдокладніших на цю тему досліджень: Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVІІІ ст. – К., 1994. – 240 с.

11. Костомаров Н. И. Мазепа. – М.,1882. – VІІ, 446 с.

12. Письмо Орлика к Стефану Яворскому // Основа. – 1862. – № 10. – С. 1–29.

13. Уманец Ф. М. Гетьман Мазепа: Историческая монография. – СПб., 1897.– 455 с.

14. Шутой В. Е. Борьба народных масс против нашествия армии Карла ХІІ. – М., 1958. – 448 с.; його ж. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708–1709 рр. – К., 1971. – 238 с. Привертає до себе увагу той факт, що, якщо перша книжка В. Шутого вийшла до 250-річчя Полтавської битви російською мовою, то її україномовний варіант опубліковано напередодні відомих маланчуківських репресій 1972 р. Виходить, саме поворот курсу в середині України покликав до життя тему перемоги над мазепинцями у ХVІІІ ст.

15. Литвак Б. Г. “Гетьман-злодей” // Костомаров Н. И. Мазепа / Под ред. Б. Литвака. – М., 1992. – С. 3–16. Б. Г. Литвак зовсім не був фахівцем з історії Мазепиної доби. Він займався соціально-економічними проблемами ХІХ ст. Але “обов’язком” російського історика-державника було зайнятися й цією темою. Також привертає увагу рік виходу книжки – через рік після набуття Україною незалежності.

16. Таирова-Яковлева Т. Г. Мазепа. – М., 2007. – 269 с.

17.

18. Антонович В. Історичні байки п. Маріяна Дубецького // Правда. – 1888. – Т. 1. – С. 194–203; його ж. Польско-русские отношения ХVІІ в. в современной польской призме (по поводу повести Г. Сенкевича “Огнем и мечем”) // Киевская старина. – 1885. – Кн. 5. – С. 44–78; його ж. От редакции (Несколько слов г. Корзону) // Киевская старина. – Кн. 1. – С. 161–166.