Концепт “Україна-Русь” і просвітницько-педагогічна діяльність Олександра Барвінського

Ігор Гирич

У 1860-х рр. тернополець Олександр Барвінський розпочав акцію спільної діяльності гуртків національної орієнтації з Наддністрянщини і Наддніпрянщини. У ті часи він намагався притягти до співпраці П. Куліша. Проте П. Куліш шукав свій шлях у національному русі, постійно міняючи вектори інтересу: українофільство, москвофільство, полонофільство. З початку 1880-х рр. О. Барвінський та його брат Володимир зблизилися у Києві з О. Кониським і повели з ним соборницьку акцію.

У 1882 р. виходить перший випуск “Історії Руси” О. Барвінського, призначеної для вивчення історії в українських галицьких школах. Її високо оцінив В. Антонович. В рецензії для “Киевской старины” Володимир Боніфатійович писав: “Такі книжки популярні подають не тільки певне знання суспільності, але й мають для неї поважне морально-виховне культурне значення” [19]. Пізніше О. Барвінський згадував, що прихильна і позитивна рецензія В. Антоновича спонукала його до продовження праці на науковому полі [20].

У своїй історії О. Барвінський вперше вжив концепт “Україна-Русь”, щоб засвідчити тяглість князівського й козацького періодів історії України. Пізніше цей концепт взяв на озброєння М. Грушевський, назвавши свій гранднаратив “Історією України-Руси”. Підручник О. Барвінського трактував історію Галичини і Наддніпрянської України як єдине ціле. Ідея соборності земель підказувала й ідею “Галичини – П’ємонта соборної України”, бо саме тут можна було без поліційних перешкод плекати національну культуру для обох Україн [21].

Книжка О. Барвінського кілька десятиліть була головним підручником з історії в Галичині. Тому не є перебільшенням стверджувати, що зростання національної свідомості серед широких мас населення на початку ХХ ст. в підавстрійській Україні зумовлено саме тим, що в освітній політиці україноетнічних територій австро-угорський уряд дозволяв вільно пропагувати український варіант історичної пам’яті, а не пропонований москвофільськими підручники, написаними І. Шараневичем, М. Зубрицьким та ін. Якби така можливість існувала для українців підросійської України – вільно пропагувати через навчальні заклади національну історичну пам’ять, – майже напевно результат визвольних змагань виявився б на користь УНР.

Проте саме проти української школи були спрямовані всі зусилля царського уряду і великодержавних організацій. Українська школа так і не постала. Перші українські гімназії з’явилися в Києві лише влітку–восени 1917 р.

Примітки

19. Київський професор написав рецензії на дві частини праці О. Барвінського: Антонович В. [рец. на кн.] Барвінський О. Історія Руси. – Ч. ІV. – Львів, 1882 // Киевская старина. – 1883. – Кн. 3. – С. 649–651; його ж. Барвінський О. Історія Руси. – Ч. V. – Львів, 1884 // Там само. – 1884. – Кн. 8. – С. 708–710.

20. Барвінський О. Спомини з мого життя. – К., 2004. – С. 321.

21. Докладніше про О. Барвінського-концептуаліста див.: Куций І. Історіографічна спадщина Олександра Барвінського: концептуалізація історично-цивілізаційних уявлень // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2007. – Вип. 17. – С. 177–200; Чорновол І. Іван Франко у “Споминах з мого життя” Олександра Барвінського // Молода нація: Альманах. – 2003 –№ 1 (26). – С. 34–50.