Початкова сторінка

Ігор Гирич (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Необхідність збереження пріоритетності національного компоненту як основи для формування на засадах історичної пам’яті
свідомості нового українця

Ігор Гирич

Викладання історії сьогодні – на порозі введення інтегрального курсу, де б на історію України припадало не менше 60% навчального часу. Модуль оцінки подій української і всесвітньої історії має мати спільні концептуальні засади. Але має бути присутнім український погляд на події, як у світі, так і в Україні, який враховуватиме світовий досвід толерантного ставлення до прав людини, пріоритету людських цінностей і цивілізаційних цінностей культури. Чи суперечить цьому уважне ставлення до національних цінностей титульної нації? Гадаємо, ні. Загибель, культурне зникнення нації є втратою для всього людства. Українська нація, що пережила у ХХ ст. найтяжчі катаклізми: голодомор 1932–1933 рр., більшовицький тоталітаризм і репресії, дві світових війни, – є нацією, перед якою стоять загрози асиміляції і загибелі. Ми не є “успішною” нацією. Тому вважаємо за потрібне збереження і перенесення до підручників другого покоління таких фундаментальних моментів теперішніх підручників:

1. Засадниче слідування схемі української історії, підвалини якої заклав батько національної історіографії Михайло Грушевський. Не є пережитками його головні ідеї про безперервність українського історичного процесу від доісторичних часів до модерного часу. Має зберегтися чотириступеневий поділ нашої історії на епохи: князівську, литовсько-польську, козацьку та нові часи. Магістральним завданням залишається висвітлення подій під кутом зору інтересів титульного в Україні етносу. Але безперечно необхідно уникати телеологізації історичного процесу та схематизації, якими грішать сучасні автори. Думки М. Грушевського та представників державницької школи в українській історіографії не догма, а матеріал для творчого пристосування до реалій нашого часу.

2. Мусить існувати пріоритет української політичної історії. Школяр не повинен відсторонено дивитися, скажімо, на польсько-український конфлікт ХVІІ–ХVІІІ ст. і байдуже ставитися до перемог чи поразок українського козацького війська. Так само не має бути позиції “моя хата з краю”, коли вивчається українсько-більшовицька війна 1918 р. і агресія Червоної Росії проти УНР. Для англійця героєм є адмірал Нельсон, а не Наполеон, для українця героєм історії доби визвольних змагань 1917–1921 рр. буде С. Петлюра, а не В. Ленін.

3. Тяглість періодів української історії не допускає дивитися на давню (києворуську) і середню (польсько-литовську) доби як неукраїнські, що пропонується сьогодні деякими нашими істориками. Лише на тій підставі, що українців у сучасному сенсі у ІХ–ХVІІІ ст. не існувало, зовсім не слідує, що ті періоди історії ми повинні кваліфікувати як неукраїнські. Адже, скажімо, сучасні румуни чи бельгійці, нова самоідентифікація яких утвердилася лише у ХІХ ст., включають до своїх курсів національної історії періоди, коли існували волохи і давні фламандці. Припустима й екстраполяція сучасного терміна на давніх русинів і слов’ян. Давньоруське цілком може бути синонімом давньоукраїнського. Старі брити теж, по суті, не були англійцями, але в широкому сенсі кваліфікуються такими в англійській історичній літературі. Тому і давньоруська спадщина є передусім спадщиною України.

4. Не варто боятися “надмірного” козакофільства. Звинувачувати в цьому українські підручники так само некоректно, як було б, коли польські вчені звинувачували би свої підручники у надмірному “аристократолюбстві” чи “магнатофільстві”. Козацька складова історії України є питомо український феномен, який заслуговує на шанобливе ставлення і пріоритетну увагу.

5. Мислення національними категоріями – феномен ХІХ ст., але це не означає, що ми його не повинні використовувати і для більш ранніх періодів історії. Так, дійсно, козацькі війни проти Польщі мали станово-конфесійний характер. Але саме в таких категоріях розумілася національна проблема у ХVІІ–ХVІІІ ст. Тому й для українців виступ Б. Хмельницького не “война домова”, як для поляків, а “Національно-визвольна війна українського народу під проводом Хмельницького”.

6. ХІХ століття (9-й клас) – це передусім час постання національного питання як в Україні, так і в Європі. Тому саме крізь цю проблему варто розглядати всі інші царини життя: економіку, міжнародне становище, культуру, політичну історію. Це виглядає так само логічним, як у радянські часи пріоритетним було марксистське бачення історичного процесу, його соціально-економічний детермінізм та пролетарське питання в Росії.

7. Не варто відмовлятися й від трактування взаємин в політичній сфері як фактично колоніальних. Це не варто сприймати як приниження і виховання почуття другосортності у школярів. На наш погляд, є всі підстави стверджувати про особливий тип колоніалізму, в основі якого лежала адсорбція й асимілювання української провідної верстви та інтелігенції для потреб Російської імперії і Речі Посполитої.

8. Головною подією першої половини ХХ ст. для національної історії має залишатися проблематика Української революції 1917–1921 рр. Більше уваги варто приділити моделям української державності, які сповідували різні політичні сили і партії. Поразка українців у визвольних змаганнях сталася внаслідок зовнішньої агресії Червоної Росії і відродженої Польщі, Угорщини і Румунії. Отже, стан завойованої нації тривав для України до 1990-х рр., що й стало головним гальмівним чинником для громадсько-культурного розвитку України.

9. З другого боку, результатом Української революції стало сімдесятирічне існування сателітної Української Радянської Соціалістичної Республіки. За всіх своїх негативів, саме це утворення дало можливість без великих соціально-політичних потрясінь відновити незалежність України у 1991 р. Отже, історія УРСР не може сприйматися як суцільний негатив.

10. Найважливішими чинниками для існування українців як нації і популяризації державницької візії історії був національно-визвольний рух ОУН-УПА у 1930-х – 1950-х рр., українська політична еміграція в Європі і Північній Америці від 1920-х рр. до кінця ХХ ст. та національно-дисидентський рух у 1960-х – 1980-х рр. в Україні.

Нашим завданням залишається консенсус між національними і інтернаціональними складовими у викладанні історії, гармонізація їхніх магістральних напрямних. А цього цілком можливо досягти. Кращий український підручник з історії ще має бути написаним. І чим скоріше це станеться, тим швидшим буде наше просування до єдиної Європи, на шляху до загальнолюдських світових цінностей.