Головна різниця в історичних пріоритетах минулого між українцями і росіянами в романтичний період
Ігор Гирич
Боротьба за власну історичну пам’ять, що мала свій вияв у визнанні історичного процесу, осібного від російського, велася в першій половині ХІХ ст. не на рівні освіти. Стара українська школа остаточно вмерла разом з колегіумами і Могилянською академією у 1817 р. (цікаво, що О. Оглоблин вважав за можливе написання “Історії Русів” навіть не у ХVІІІ ст., а на межі 1810-х – 1820-х рр.; тобто на межі загибелі старої і народження нової школи в Російській імперії). З’ясування стосунків відбувалось у сфері інтелектуального життя інтелігенції, яка була вже цілком розчинена в морі всеросійської інтелігенції. Слов’янофіли висунули теорію трьох Русей: Київської, Московської і Петрівської. Натомість речник української ідеології Михайло Максимович у 1830-х – 1840-х рр. проводить думку про києвоцентризм історичного процесу у Східній Європі. Києвоцентризм протиставлявся москвоцентризму росіян, бо відновлював суспільно-культурне значення Києва як осібного руського центру й у ХVІ–ХVІІІ, і у ХІХ ст., тоді як за російською концепцією столична роль Києва припиняється у 1240 р. і його славу в ХІV ст. переймає Москва – так само, як остання пізніше, у 1453 р., переймає імперську славу від Константинополя, стаючи “третім Римом”.
Ідея києвоцентризму ставала продуктивною. Завдяки М. Максимовичу, М. Костомарову і П. Кулішу постає українська відповідь на “теорію трьох Русей” росіян: чотириступенева історія України – Україна князівська, Україна литовсько-польська, Україна козацька та Україна Нового часу – доби національного відродження.
Ідея центрального образу Києва як української столиці мала важливу ідеологічну складову, що протиставляла місто над Дніпром традиційному московському монархізмові, самодержавству, авторитаризму, деспотії, цезаропапізму. Натомість підносилися українські чесноти: громадоправство, демократизм, індивідуалізм, соборноправство. Бо ще в часи І. Борецького і П. Могили була розроблена на противагу ідеї “Москва – третій Рим” ідея “Київ – другий Єрусалим”. Ідеї російського абсолютизму верховної влади протиставлялася ідея органічного паритетного поєднання влади громади і народу з християнським служінням Богові за духовним почином, а не з примусу офіційної церкви.
М. Костомаров додав важливі моменти до формування української історичної пам’яті. Він одним з перших висловився про належність князівської спадщини до української історичної традиції. Підставою для цього стала його думка, знакова для української історичної науки, про існування в давній Русі розрізнення між українською і російською народностями. А також твердження про федералістичні начала політико-державних стосунків між князівствами у ХІ–ХІІ ст. Ці ідеї принципово розходилися з постулатами російської історіографічної концепції та її варіантом історичної пам’яті. М. Карамзін, С. Соловйов та інші історики, що формували офіційне ставлення до минулого, стверджували існування єдиного давньоруського народу та монархічної самодержавної влади в Давній Русі. Розрізнення на росіян, українців і білорусів, на їхню гадку, відбулося у литовсько-польську добу в ХІV–ХVІ ст., але й то це розрізнення російська наука визнавала лише на діалектному рівні, а взагалі наголошувалося на існуванні триєдиного, але спільного руського племені, що складалося з трьох розгалужень. Саме заперечення “єдинонеділимства” російського народу сприймалося на рівні державної зради і було достатньою підставою для поліційних переслідувань зухвальця, що наважився б стверджувати протилежне.
М. Костомаров для підважування тези великодержавної історіографії писав про існування двох російських націй в добі Середньовіччя. Він слушно стверджував, що новгородський етнос до середини ХVІ ст. був власне окремим російським етносом, мовно, побутово і ментальнісно відмінним від російського московського народу. Микола Іванович писав, що якби не агресія Москви, не терор Івана ІV проти свободолюбних новгородців, у ХІХ ст. ми б мали окрему, другу псково-новгородську російську народність, зорієнтовану на вільні демократичні європейські цінності, що за свідомісними орієнтирами більше нагадувала б населення німецьких ганзейських міст і Речі Посполитої – литовців і поляків, ніж москвичів.
Так само гостро, у багнети, російські офіційні чинники, що відповідали за науку, сприймали будь-яке об’єктивне ставлення до неправославної церкви, зокрема до унії і постання греко-католицької конфесії в Україні у ХVІ–ХVІІІ ст. М. Костомаров через спробу неупередженого ставлення до Берестейської унії не зміг захистити своєї першої магістерської дисертації в Харківському університеті. Цікаво, що блюстителем релігійної чистоти виступив колишній професор Київської духовної академії, визначний вчений-богослов Інокентій Борисов, тоді вже харківський архієпископ.
Довівши російській науці численними етнографічними збірниками (М. Цертелєв, І. Срезневський, П. Куліш та ін.) існування відмінного на побутово-культурному рівні українського (малоруського) народу, українські вчені зіткнулися з іншою інтелектуальною проблемою. Московський професор М. Погодін, відстоюючи “русскость” населення Давньої Русі, висунув визнану всім російським науковим світом теорію про знелюднення теренів Київщини після монголо-татарського завоювання і переселення старого етносу на Північно-Східну Русь під Москву. Натомість Київщину нібито заселили вихідці з Галичини – природні українці, і таким чином було українізовано Наддніпрянщину, а згодом і Лівобічну Україну. За докази слугували як історичні матеріали, так і лінгвістика. М. Погодін та його послідовники О. Соболевський, О. Шахматов та ін. намагалися переконати, що на розмовному рівні давні кияни говорили московською мовою.
З новою силою і з новими аргументами розгорнулася боротьба за історичну спадщину українців. А першим у ній у полеміку з М. Погодіним вступив М. Максимович.