Романтичний етап становлення
історичної пам’яті в українців

Ігор Гирич

Початок нового ставлення українців до спільного східнослов’янського культурного простору припадає на час остаточної інкорпорації Гетьманщини і Слобожанщини до складу Російської імперії, ліквідації інституту гетьманства, упровадження російської територіально-адміністративної системи замість полкового устрою: намісництв, а згодом губерній. Над Україною навис дамоклів меч поглинання і розчинення у всеросійському морі. Яким міг бути вихід для староукраїнської еліти? Шукання відмінностей, намагання відмовитися від примарного релігійного універсалізму, заміна його раціональними секулярними практиками. І саме наука давала такі підстави для боротьби за збереження національного “я” в межах багатонаціональної імперії. Історична пам’ять була тією історичною основою, яка вкладалася окремим камінчиком у нову будову національного погляду на соціум.

Етнографічно-фольклорна різниця між українцями і росіянами давала підстави для твердження про існування побутово-звичаєвих відмінностей. Мовна різниця свідчила про відмінність на лінгвістичному рівні. Інша історична пам’ять говорила про психологічно-ментальні відмінності. Вона була головнішим чинником кордону між націями і ледь чи не основною підставою для свідомого вибору на користь української нації кожної конкретної людини. Говорити про масовість цього процесу можна було лише за наявності тривалої мобілізаційної праці нечисленної еліти, спочатку серед інтелігенції, а вже згодом серед народу.

Головним джерелом такої мобілізації мали служити початкова і середня освіта і шкільний предмет “історія”. Доба просвітництва давала таку можливість. Створювалася ціла мережа державних гімназій і початкових шкіл, для них спеціально писалися підручники з історії, зміст яких контролювало міністерство освіти. Україна, як частина Російської імперії, навчалася вже від часів Петра І за російськими підручниками з історії. Однією з перших таких спроб концептуального визначення місця Росії в історії світу була “Коротка російська історія” Михайла Ломоносова [3]. Державні середні школи в Росії постали за часів Катерини ІІ у 80-х роках XVIII cт. Тоді з’явилося й Головне народне училище в Києві на Подолі – предтеча Першої київської класичної гімназії. Це була перша власне російська середня школа на Правобережній Україні та взагалі одна з перших шкіл на всю Україну. Але польські культурні впливи на Київ у цей час переважали російські. Освіта була в руках поляків. Гуманітарні предмети викладалися у польському дусі і польською мовою згідно із домовленостями між А. Чарторийським і Олександром І. А керівництво діяльністю шкіл здійснював видатний польський освітній діяч Тадеуш Чацький.

Українська освітня складова у цей час вже виразно на офіційному рівні не проглядалася. За історичну пам’ять нащадки козацької старшини воювали на “домашньому” рівні. На межі ХVІІІ–ХІХ ст., як вважав визначний дослідник громадського життя Олександр Оглоблин, у Новгород-Сіверському автономістичному гуртку була написана “Історія Русів” – українська відповідь російській концепції історії і російському трактуванню історичної пам’яті. У списках цей твір ходив по маєтках лівобережних дідичів, і не було, мабуть, жодного визначного роду, пов’язаного з Гетьманщиною, який би не читав цього твору. На момент його друку Осипом Бодянським у “Працях Московського товариства старожитностей російських” цей твір виконував функцію рукописного неофіційного підручника з української історії. Саме він вважається й фактографічним джерелом для історичних поезій Т. Шевченка, які в художній формі закріплювали ту ж саму історичну пам’ять у масовій свідомості.

“Історія Русів” невідомого автора, спираючись на козацькі літописи, і передусім “Літопис Самовидця” та Самійла Величка, подавала іншу перспективу української історії. Вона малювала осібний історичний процес, не пов’язаний з російським. Подавала перебіг самостійних козацьких воєн з Річчю Посполитою і позитивно трактувала тих гетьманів, які в російських історичній традиції оцінювалися негативно як “зрадники” московського царя. Зокрема в позитивному світлі змальовано й І. Мазепу.

Романтична доба не вимагала точної історичної критики. Вона зверталася до емоцій людини, її ліричних почувань. Пошуки “правди історії” починаються пізніше, в часи позитивізму, коли складалася власне наукова критична концепція історичної науки. Проте шкільний підручник і наука – речі іноді не лише не тотожні, а й паралельні. Тут відігравали роль не стільки дійсні події, скільки їхні інтерпретаційні моделі.

Романтична доба, з переможним крокуванням у всіх країнах Європи філософії Шеллінга, привела до постання романтичних уявлень про феномен народності. Для Російської імперії національну проблематику актуалізувала французько-російська війна 1812 р. Політичний момент підказував пошук союзників серед різних етносів, що населяли імперію. Проблема російського трактування історичної пам’яті постала в результаті діяльності письменника та історика Миколи Карамзіна, який у 1803 р. посів не знану до цього часу в інших країнах посаду “придворного історіографа” при імператорі Олександрі І. Російський погляд на свою історію був сформульований у знаменитій “Записці про стародавню і нову Росію” (1811), яка не лише знаменувала постання російської державницької історіографії, а й провіщала намагання підпорядкувати українську національну пам’ять загальноросійському минулому.

У 1830-ті роки автор відомої “тричленки” “самодержавство, православ’я і народність” С. С. Уваров лише у схематизованій формі на рівні державної політики повторив думки М. Карамзіна. Тоді ж і вийшов офіційний підручник з історії для середньої школи авторства Н. Устрялова, який став офіційним навчальним посібником на весь час царювання Миколи І [4]. У добу Олександра ІІ офіційним історіографом став Дмитро Іловайський. Його підручник для гімназій від 1860-х до Першої світової війни витримав 44 видання [5].

До консолідації на платформі спільної історичної пам’яті Російську державу підштовхнула Польща, яка перша озвучила демократичний маніфест про постання всепольської нації в часи Конституції 1794 р. Участь поляків у війську Наполеона у війні 1812 р., а головне – польське повстання 1830–1831 рр. [6] остаточно розвели дві ворогуючі сторони в різні протиборчі табори. Причому і поляки, і росіяни у боротьбі між собою намагалися скористатися величезним українським потенціалом. Проте Україна в першій половині ХІХ ст. не представляла єдиного регіону в сенсі ставлення до свого минулого. Якщо Лівобережна Україна цілком співчувала антипольським інвективам росіян, то з Правобережною Україною справа стояла складніше. На емоційно-світоглядному рівні Поділля і Волинь становили радше спільну культурно-громадську модель з Галичиною, Малопольщею (Краківською округою) і коронними землями, ніж спільний з Росією православний материк. Звісно, ми передусім маємо на увазі інтелігенцію Правобережної України, а не селянство.

Примітки

3. Володина Т. А. Учебники отечественной истории как предмет историографии: середина ХVІІІ – середина ХІХ в. // История и историки. – 2004. – № 1. – С. 1.

4. Устрялов Н. Начертание русской истории для учебных заведений. – СПб., 1839.

5. Иловайский Д. Руководство к русской истории. Средний курс. – СПб., 1863.

6. М. Грушевський вважав початком наукового українознавства 1827 р., коли з’явилися відомі “Малоросійські пісні…” М. Максимовича.