М. Грушевський як охоронець історичної пам’яті і творець канону українського підручника з історії
Ігор Гирич
Засновник національної історіографії найбільше прислужився до вироблення канону українського підручника з історії. Це не був підручник у сучасному розумінні слова. У ньому був відсутній методичний апарат для контролю засвоєння знань. Але структурна побудова, розбивка на широкі і вузькі теми, виокремлення значущих проблем для висвітлення були здійснені саме Михайлом Грушевським.
Підручники М. Грушевського – це, власне, науково-популярна література, призначена як для інтелігентної публіки, так і людей, що не мали навіть середньої освіти. Спершу львівський професор взявся до написання наукових праць і своєї багатотомної “Історії України-Руси” (ІУР). Лише коли було написано перший період давньоукраїнської історії князівських часів та почали виходити томи з висвітленням литовсько-польської доби, М. Грушевський приймає рішення про написання популярної книжки з історії, де був би висвітлений увесь тисячолітній період української історії від доісторичного часу до початку ХХ ст. Символічно і не випадково, що перше видання у популярній серії книжок – “Очерки истории украинского народа” [22] – з’явилося у 1904 р., коли М. Грушевський сформулював знамениту схему української історії.
Вихід перших томів “ІУР” засвідчив, що засвоєння української історичної пам’яті було остаточно поставлено на фундаментальну національну основу. “Очерки” писалися для зросійщеної української інтелігенції, яка звикла до читання серйозної лектури. Другим завданням голови НТШ було написання популярної україномовної брошури для народу. У 1907 р. з’явилася друком книжка “Про старі часи на Україні”, яка мала десятки перевидань і виходила востаннє вже після поразки визвольних змагань – у 1921 р. у Відні. У 1911 р. М. Грушевський видає знамениту велику багатоілюстровану “Ілюстровану історію України”, яка також мала багато перевидань, дописувалася і виправлялася і була доведена у часі до 1919 р.
До популярної лектури для народу М. Грушевський ставився серйозно. Не випадково через “несерйозність” популярної книжки М. Аркаса “Історія України-Руси” (1908) він висловив обурення щодо людей, які допомогли її видати і розповсюджувати. Книжка була написана нефахівцем, вона давала громадськості невиважені висновки і положення щодо минулого народу. А отже, непевним чином викладала ключові проблеми історичної пам’яті.
Винятково важливе значення мала “Ілюстрована історія України” М. Грушевського (перше видання 1911 р.). Вона на десятиліття наперед заклала канон історичної пам’яті українця. Власне, саме ця книжка служила зразком для написання перших підручників з історії незалежної України після 1991 р.
У часи визвольних змагань і особливо в перший період еміграції, у 1919–1921 рр., М. Грушевський багато часу присвятив написанню спеціальних підручників для середньої школи, як з української історії, так і історії всесвітньої. Видавництво кооперативного союзу “Дніпросоюз” у 1919 р. у Відні випустило “Історію України для вищих початкових шкіл”; 1920 р. з’явилася “Всесвітня історія: Підручник для середніх і вищих початкових шкіл”; а наступного року – “Всесвітня історія: Приладжена до програми вищих початкових шкіл і низших кляс середніх шкіл”.
Саме М. Грушевському належить першість у трактуванні для широкого загалу ключових питань української історії – своєрідних реперів історичної пам’яті народу. Спробуймо сумарно їх перелічити:
1. Протоукраїнські державні утворення існували ще задовго до “Київської Русі”. Отже, неправдивим є російське трактування давньокиївського періоду, яке державу починало від захоплення Олегом Києва у 882 р. М. Грушевський ще антів та їхню державу VІ–VІІ ст. вважав протоукраїнськими утвореннями.
2. Давньоруської спільноти не існувало – це російський історіографічний міф. Основний розподіл на три галузки східнослов’янських племен існував ще у Х–ХІІІ ст. і мав місце ще на рівні племінних союзів. Поляни, сіверяни, деревляни, бужани, дуліби, тіверці, уличі та хорвати – це українські за етнічною належністю племена. Проторосійським було плем’я в’ятичів.
3. Держава князівська Україна-Русь (не традиційно московська “Київська Русь”) є передусім спадщина українського народу. Північно-Східна Русь виникла спершу внаслідок колонізації в’ятичами, а згодом переселенцями з України. Давня Русь – це ядро територій навколо Києва.
4. Галицько-Волинське князівство – друга українська князівська держава, яка перебрала на себе спадщину Київської держави. У той час Заліська Русь (Владимиро-Суздальське князівство) стала прообразом майбутньої Московської держави.
5. Литовська Русь – це передусім українсько-білоруська за етнічно-культурним наповненням держава. Вона продовжила традиції Київської князівської держави, тоді як Московське царство продовжувало традицію Володимирсько-Суздальського князівства.
6. Проблеми для існування українського етносу з’явилися із потраплянням земель до польської держави. Саме після Люблінської унії розпочалися процеси полонізації, католичення і денаціоналізації українців.
7. Берестейська унія радше оцінювалася М. Грушевським негативно в основному через її наслідки, а не першопричинно. В унії з Римом винуваті не так конкретні люди, єпископат, як сама суспільно-культурна ситуація і зокрема непродумана політика Константинопольського патріарха, який своєю беззастережною підтримкою братств підштовхнув православний єпископат до злуки з папою римським.
8. Але громадсько-культурна діяльність братств оцінювалася високо. Заснування навчальних закладів і розквіт полемічної літератури дали підстави М. Грушевському для виокремлення особливого періоду – культурно-національного відродження кін. ХVІ – поч. ХVІІ ст.
9. М. Грушевський наголошував на особливому значенні українського чернецтва, на позитивах митрополитування І. Борецького, П. Могили, на творенні нового осередку науки і освіти в Могилянськім колегіумі. Ці інтелектуали першими провели нитку культурно-суспільної спадковості від княжої доби до козацтва. Українська православна церква була відмінною від московського православ’я. І скільки могла, опиралася ідеологічному завоюванню її російським православ’ям.
10. Україну від національної і соціальної загибелі врятувало козацтво. Воно – це особливий етап в історії. Козацтво – однозначно позитивне явище в українській історії. Козацький лад малювався як питомо український суспільний порядок, спадкоємний до традицій домонгольського часу України-Русі.
11. М. Грушевський у своїх популярних працях послідовно проводив думку про зраду вищих суспільних верств своєму народу і що лише сам народ власною самоорганізацією і демократичним духом врятував себе від остаточної денаціоналізації. “Народ є альфою і омегою українського історичного життя”, – про це Михайло Сергійович провіщав ще у вступній лекції з катедри львівського університету у 1894 р.
12. Війна козаків з Річчю Посполитою велася не з метою приєднання до Московського царства, а для національного і соціального визволення України. Звідси і погляд вченого на Переяславську угоду як тимчасову домовленість, яка несподівано стала тою основою, що змінила обличчя всієї Східної Європи.
13. Б. Хмельницький не збирався залишати Україну навічно під московською протекцією, а ще за життя шукав спілки зі шведським королем. Його діяльність була спрямована на формування козацької держави.
14. Будучи вихованцем народницької історіографії і В. Антоновича, М. Грушевський представляв національно-державний напрям в українській історіографії, а отже (проти тверджень істориків-державників і суспільствознавців націоналістичного напряму), розглядав минуле України під кутом зору існування в минулому українських державних утворень.
15. Федералізм Грушевського в його освітнього характеру творах не перекреслював самостійницького бачення минулого. Навпаки, саме М. Грушевський привчав молодь дивитися на свою історію з державницького штандт-пункту.
16. Політику всіх гетьманів М. Грушевський змальовував як послідовну політику автономістів-самостійників. Він відкинув російський погляд про “постійну зрадливість непевних гетьманів”. Натомість показав їхню послідовну боротьбу для здобуття максимальної окремішності, збереження автономістичних привілеїв для української території.
17. При збереженні скептицизму щодо політики І. Мазепи (його М. Грушевський критикував за занадто велике загравання перед Петром І), вчений підкреслював у “Ілюстрованій історії…” об’єктивну потребу його переходу на бік шведів, продиктовану довготривалими традиціями автономістичної політики козацької старшинської верхівки. Полтава розглядалася ним як початок кінця козацької автономії.
18. Падіння козацької автономії в другій половині ХVІІІ ст. – кінець Старої України, який віщував початок Нової України, провісником чому стала “Історія Русів”.
19. Дев’ятнадцяте століття – століття національного відродження в Україні. У своїй популярній “Ілюстрованій історії…” М. Грушевський простежував не так економічне, як суспільно-інтелектуальне життя, саме в ньому вбачаючи зародки майбутньої України, ставлячи ідею попереду матеріального розвитку суспільства.
Примітки
22. Цікаво, що підручником цю книжку М. Грушевського вважав В’ячеслав Липинський. І в листі до В. Винниченка серед рекомендованої літератури для написання історичного роману В’ячеслав Казимирович називав і “підручник” Грушевського “Очерки истории украинского народа” (ЦДАВО. – Ф. 1823. – Оп. 1. – Спр. 31. – Арк. 82–83.