Михайло Драгоманов – політизатор
української історичної пам’яті
Ігор Гирич
М. Драгоманов поруч з В. Антоновичем до середини 1870-х рр. був лідером Старої громади. У формування підвалин ставлення до історичного минулого Михайло Петрович вніс добре знану сьогодні тезу про “пропащий час” – часи поневолення України Москвою після 1654 р.
Якщо В. Антонович виступав за культурницький розвиток українського руху, то М. Драгоманов виступав за його радикалізацію і за ведення нелегальних форм боротьби з існуючим ладом. Коли В. Антонович скептично ставився до позитивної співпраці з російськими ліберально-демократичними колами, через їхню негацію українських аспірацій, то М. Драгоманов постійно виступав за спільний російсько-український революційний фронт і соціалістичний рух. Саме М. Драгоманов розвивав думку про єдиний інтерес у демократій Росії та України і спільного ворога – царат та підприємницько-земвлевласницькі кола. Фактично М. Драгоманов був на українському ґрунті речником класової боротьби, проголошуючи, що “капіталіст не може бути українцем”. Саме М. Драгоманов висловив думку, якої дотримувалися лідери українського руху, про те, що останній є по своїй суті лише демократичним рухом, а все консервативне (що сприймалося як негатив) є чужим неукраїнським.
У національно-культурному питанні М. Драгоманов толерував російську літературу, визнаючи її головним цивілізаторським чинником для українців навіть підавстрійської території. У галицькій політиці він був противником народовців як ворогів соціалістичного руху. Негативно ставився до українсько-польської угоди та був прихильником народовсько-москвофільської спілки, що гальмувала національний розвиток Галичини.
Думки М. Драгоманова знайшли підтримку в пізнішій діяльності українських соціал-демократів і відбилися на формуванні історичної пам’яті як у позитивному, так і негативному плані. До позитивів історіософії М. Драгоманова, що потрапили в освітній процес, слід віднести його віру в цивілізаційний поступ людства, конституційний підхід до розв’язання суспільних проблем. Місія М. Драгоманова в Женеві відкрила нову добу в діяльності української еміграції. Саме М. Драгоманов у всеєвропейському масштабі поставив українську проблему і тим висунув її за межі суто внутрішнього російського чи польського питання.
До ідей М. Драгоманова поверталися українці початку ХХ ст. (Богдан Кістяківський), ті, що волею долі опинилися в Росії і піддалися русифікаційним впливам. Вони у нових умовах намагалися відродити застарілу ідею про російсько-українську спілку і ствердити уявлення про М. Драгоманова як спільного діяча російського і українського соціалізму.